– Думаю, що можна, – погодився Дмитро. – Совiсно працює людина. I тепер вiн на чоловiка став схожий, хоча й не без того, щоб брехнути.
– Горе одного рака красить. От стало на добро вестися – i Полiкарп мiж людьми чоловiком став. Сина якого викохав. Командиром хоче Льоня стати. До вчителiв ходить, пiдучується. – Хлопець путящий. Вивчиться… Свiтає вже.
– Свiтає. Заспiваймо, Дмитре, – поклав куцу мiцну руку на плече Дмитра. – Виводь ти.
Низько-низько над лугами, щоб не сполохати притихлу землю, в сердечнiй задумi i здивованнi побраталися два голоси i неквапно попливли назустрiч свiтанковi:
VII
Крамовий поволi висунувся з легкової машини, обернувся до кабiни, i сонячний промiнь двома пучками заграв на його окулярах.
– Крашанки не потовклися?
– Буде готова яєшня, – засмiявся шофер i подав Крамовому два загорнутих у папiр пакунки та невелику, з залiзним бильцем довбанку. – Медом пахне, – очима вказав на дерев'яний посуд.
Крамовий нiчого не вiдповiв. Узяв обидва пакунки пiд руки i, огрядний, пухкий, розмахуючи довбанкою, наче пiп кадилом, попрямував до свого невеликого, пiд гонтою, цегляного будинку, що мальовничо бiлим вiтрилом випливав iз чорного молодого саду.
«Наiльнував. Куди б не поїхав, без здобичi не вернеться. Як ще це вiн птицi не привiз сьогоднi? Всю машину запаскудить, аж їхати совiсно. От перекупка скупа», – насмiшкувато провiв шофер гострим поглядом роздобрiлу постать Крамового i повернув машину до гаражу райвиконкому.
А Крамовий тимчасом у доброму настрої, мугикаючи пiд нiс якусь пiсеньку, проплив зеленою дорiжкою, пiднявся по камiнних схiдцях i зупинився перед фарбованими дверима. Пакунки лягли на холодний запiтнiлий камiнь. Крамовий, шукаючи в кишенях ключа, ще раз оглянув шматок саду i всмiхнувся. Надвечiрнє повiтря, вологе i тепле, нiжно бринiло листяним глеєм, прiсно пахнула молода напiвпрозора травиця i на клумбах уже пробивались товстi зеленi чуби м'ясистих пiвникiв…
«Нi, таки не погане в мене кубельце. Архiтектура, правда, не в захiднiм дусi, без викрутасiв, та жити можна», – з приємнiстю подумав, вiдмикаючи дверi. Але, на диво, ключ не обернувся. Крамовий iще крутнув ним i натиснув на дверi. Вони, вiйнувши холодом, подалися в глибину напiвтемного коридора.
«Може, не помiтив, як вiдчинив», – поволi заспокоївся i пiдiйшов до їдальнi. Ключ знову не обернувся в щiлинi, i Крамовий, холонучи, смикнув до себе мiдну ручку, що зразу ж об-воложилась потом. Застигаючи на порозi, вiн побачив за столом чоловiчу постать, окутану клубами синюватого диму.
– Хто ви!? Чого ви!? – iстерично вигукнув, сунувши руку в кишеню i вiдступаючи назад.
– Погано, Петре, вiтаєш гостей. Чи так перелякався? Полохливий ти, як шкiдливий кiт. Недарма говорять про це… Ну, здоров, здоров, – пiдвiвся з-за столу невисокий, тонконосий середнiх лiт чоловiк. Сiрi, поставленi навскiс очi так в'їдалися в перенiсся гострими кутами, наче бажали роздовбати його. Проте блиск був насторожений, розумний i нечестивий.
– Омелян Крупяк! Як ти? – злякано вигукнув Крамовий i зразу ж притишив голос: – А я думав, що тебе давно й на свiтi нема.
– Тепер не Омелян Крупяк, а Панас Моторний, кандидат сiльськогосподарських наук, фахiвець по травах i директор вашої науково-дослiдної станцiї. Прошу любить i шанувать, – пiдiйшоб до Крамового, поздоровкався i поцiлувався. – Кажеш, думав, що кiсточки мої позгнивали. Не такий я дурень, щоб, не поживши усмак, представлятися на той свiт. Правда, пiд час колективiзацiї чуть не попав у руки деяких органiв, не при хатi згадуючи, та вислизнув, як в'юн iз вiчка. Тьфу, аж тепер гидко, коли згадаєш про той випадок. Спасибi, що у Карпа Варчука знайшов порятунок. А старий Варчук ще не повернувся iз заслання?
– Нi.
– Нiчого. Скоро повернеться.
– Звiдки знаєш?
– Сорока на хвостi принесла, – загадково блиснув очима, так що здалося – текуче свiтло перекотилося через тонке перенiсся, з'єднало навскiснi очi.
– Як же ти успiв директором стати?
– В Наркомземi свої люди. Помогли пересидiти лиху годину. Словом, є ще друзi, що i пiд час гетьманства i пiд час директорiї дiлами крутили. Порiдiли, дуже порiдiли нашi сили. Через якi гребiнцi прочiсувалися, через якi сита пересiвалися. Але тi, що втрималися, – путящi робiтнички. Один десятьох вартий. Старi зубри. Пам'ятаєш наше мiнiстерство?
– Та пам'ятаю, – невдоволено махнув рукою. – Були грiхи молодостi.
– А тепер грiхи старостi? Менi бiльше молодостi подобаються, – чого не було: шаровари, шлики, романтика, панянки, попiвни i грошi, грошi! Ох, тодi ж i погуляли в свою волю! Чого не гребонули!.. Петлюра унiверсалом об'явив, що золото не йтиме. Ну, i почали ми червiнцi на гривнi вимiнювати. З одного Подiлля скiльки викачали. А з Катеринославщини! Прямо тобi золотий дощ посипався, злива закрутилась. Да, справдi золотою наша молодiсть була. Погуляв я тодi. На всю широчiнь. Конi, пам'ятаєш, якi доп'яв? За Вiнницею, втiкаючи од червоних, угробив їх. Милом всю дорогу встелили, а врятували мене. Ти тодi вже в Ровно дряпанув. Прибуваю в Ровно, а мiй друг Петро Крамовий у Кам'янець-Подiльський пошпарив зi своїми скарбами. Ти обережний був i скупий-скупий. Все на землю, на маєток стягувався, – весело i зверхньо поглянув на Крайового. – Може й досi десь лежить твiй золотий маєток в темненькому кубельчику, кращих днiв дочiкується?