– Що ти, що ти! – замахав руками i сторожко пройшовся по хатi; вiдчинив дверi, заглянув у двiр. Мимохiть зупинив уважний погляд на сухiй яблунi. Дивно: тiльки вiн закопав свiй скарб пiд щепою, як чогось вона почала засихати. «Золото ж не дьоготь. Чого ж це Крупяк про золото нагадав? Може погорiв i без копiйки залишився? Хай так i знає: я йому не каса», – з кожною новою думкою все бiльше сердився на Крупяка i переконувався, що той-таки погорiв: женучись за високою кар'єрою, став тепер просто-напросто дрiбною затичкою.
– Полохливий ти, ой, полохливий, – похитав головою Крупяк, коли Крамовий зайшов до хати. – Значить, уже старiсть наближається до тебе. На старiсть люди стають мовчазнi або дуже балакучi, скупi, полохливi. Як ти зблiд, коли вiдчинив дверi. А я за старою звичкою сам вiдкрив твоє мiнiстерство.
«Ну й ти старiєш. Торохкотиш, наче дiжка з горохом», – з неприязню подумав про балакучого гостя.
– Почекай мене трохи: приготую щось попоїсти.
– Готуй, господарю. Правда, я вже i без тебе трохи похазяйнував. Як щирий українець, усю сметану виїв. Добряча сметана на Подiллi… Подiлля – краса України, – знову став у театральну позу Крупяк i розсмiявся.
«Кого вiн тепер грає, пiд кого пiдроблюється?» – прикинув у пам'ятi Крамовий. З давнiх-давен вiн знав Крупяка, як завзятого балакуна, проте винахiдливого i смiливого на рiзнi авантюри служаку петлюрiвського мiнiстерства фiнансiв. У мiнiстерство самостiйної директорiї зразу ж втиснувся пiсля зречення Скоропадського вiд гетьманства. У формi сiчового стрiльця зi шпалером при боцi, цей пронирливий, начитаний i завзятий куркуленко швидко втерся в довiру скороминучих, падких на грошi i барахло правителiв… Був перед ними пiдкреслено ввiчливий, ретельний i слухняний. За очi ж вмiв дошкульно висмiяти своїх добродiйникiв, намагаючись самому сiсти на чиєсь теплiше мiсце. А через те що скороминуче начальство, як гриби-вонючки, мiнялося мало не щодня, то й Крупяковi довелося вивчати i грати не одну роль. Але й тодi вiн найбiльш вдало копiював Андрiєвського, єдиного соцiал-самостiйника в урядi директорiї.
– Маленький Андрiєвський, – говорили про Крупяка, i вiн пишався цим прiзвиськом.
Коли галицькi сiчовики на чолi з «диктатором» Петрушевичем перейшли до Денiкiна, а на смерть переляканий повстанням у своїх вiйськах Петлюра утiк пiд захист Пiлсудського, обережний Крамовий причаївся на Подiллi, а Крупяк пiшов у банду. Проте i в бандi не довелося стати яким-небудь значеним батьком. I це найбiльше бiсило його, властолюбного, упертого i нестримного на язик. Роки не змiнили вдачi Крупяка.
За вечерею вiн говорив повчальним i владним голосом:
– Твоєю роботою не дуже задоволенi ми, – зробив притиск на «ми», натякаючи цим, що вiн пiшов угору.
– Найголовнiше тепер – економiчний пiдрив, розвал сiльського господарства, розвал колгоспiв, дискредитацiя їх в очах селянства. А твоя робота – це, висловлюючись словами старої української iнтелiгенцiї, каганцювання на селi. Ка-ган-цю-вання. Зростання добробуту в колгоспах, збiльшення ваги трудодня вибиває з-пiд наших нiг усякий грунт. Селянина треба нацькувати проти комунiзацiї, проти заходiв радянської влади. Дядько є дядьком… Утиснеш мужика нестатками, от вiн i почне скрипiти, хитатися, шукаючи затишної сторони. Це навiть марксисти говорять: матерiальна база – основа iдеологiї. Нацькувати дядька треба вмiло, з толком…
– Нацькуєш, – злiсно перекривив Крамовий. – Минулися тi часи. Добре тобi говорити, сидячи у мiстi за книжечками та дбаючи про свою кар'єру. Там легше бути на виднотi. Ти сам попрацюй тепер на селi. Побачиш: перед тобою не той сiренький мовчазний мужичок сидить, що за копiйку до самої землi двадцять п'ять поклонiв бив i задом дверi вiдчиняв. Вiн уже з тобою, розумна голово, з кандидатом, може, коли ти йому щось не те, посперечатися. Вiзьми ти в мене того проклятого Горицвiта. Пам'ятаєш?