– Того, що ти розкуркулити хотiв?
– Того ж, його! – промовив Крамовий i скинув окуляри, витираючи рiжком хустини куточки очей. – Я його вже наукою б'ю, що, мовляв, сiй сортову гречку, а вiн менi доводить, що мiсцевi на їхнiй землi краще родять. I довiв. Нi, брате, тепер трохи зарвись – i прямо без пересадки к чорту в зуби на вечерю попадеш. Коли дiяти, так треба дiяти тiльки на законнiй основi, в законах, постановах, розпорядженнях шпарини знаходити i по-своєму робити дiло. От приходить тепер яке розувпорядження, я його i так, i сяк, i боком, i догори ногами розгляну, щоб виудити якусь користь, по-iнакшому довести…
– Виходить, як в того рибалки, що спiває: дядя рибу вудить… – розсмiявся Крупяк. – Одним цим далеко не заїдеш.
– Ну, а лiзти в петлю я не збираюсь. Кров'ю захлинався мужик, коли наша воля була. М'ясо вiд шомполiв на землю вивалювалось. I що з того? Здуло нас бурею, розметало по всяких щiлинах. Гiрше таргана боїшся показати вуса з шпарини. А той дядько, в якого шкура, як клоччя, летiла, тепер з академiками, сукин син, дружбу водить, у верховних органах сидить, славою гримить на всю країну. Нi, великої охоти лiзти в петлю ранiше пори аж нiяк не маю. Кандидатом на шибеницю я ще встигну бути – не велика честь. Це тобi не демократична українська республiка отамана Петлюри.
– Хто ж тобi говорить лiзти поперед батька в пекло? – Крупяк споважнiв, очi його стали темнiшими i зосередженими. – Пам'ятаєш суворi чудеснi слова: «пливи, гребись, плавець, на дно спускайся, мрець». Ти можеш плисти, i особливо тепер, коли таємничий берег, наш берег виходить з туманного Заходу. Ти розумiєш, що тепер в Нiмеччинi i Англiї робиться? Тепер надiя наша, коли окинути оком мiжнародний клубок, бiля нас стоїть, i ми повиннi її наблизити до себе…
Говорив впевнено, наче нiчого i не трапилось. «Але чому у цю дiру директором полiз? Нi, щось таки сталося». З недовiрою слухав Крамовий Крупяка. Нарештi не витримав.
– Дивуюсь, Омеляне, чого ж ти в такий вiдповiдальний момент стаєш фахiвцем по травах… Адже мiжнародний клубок, кажеш, пiдкочується до наших ворiт.
Крупяк гостро, з прихованим презирством глянув на Крамового.
– Що? Сумнiви гризуть?.. Розкусив тебе?.. Стаю фахiвцем по травах, бо Подiльський укрiпрайон теж травами обрiс. Не помiчав? – Помовчавши, продовжував рiвнiше: – Це ти вiрно робиш, що всякi законнi пiдстави, мов шашель, пiд'їдаєш. Але масштаби дрiбнi у тебе.
– Побачимо, якi у тебе будуть. Схопишся за ширшi, так тебе схоплять за матню i до бiлих ведмедiв у два льоти спровадять.
– Так уже i до бiлих ведмедiв… Ось я привiз папiрець з Наркомзему, щоб менi для дослiдної станцiї видiлили двi тисячi гектарiв заливних лугiв.
– Двi тисячi? – вражено розкрив рота Крамовий i знову осiдлав перенiсся окулярами.
– Двi тисячi. I постарайся так вiдвести цю землю, щоб якнайбiльше колгоспiв зачепити, залишити їхню худобу без сiна. Ось тобi й удар на законнiй основi. А потiм – дасть бог день, дасть i їжу – ще щось придумаємо. Голова ж не тiльки на те, щоб лисиною свiтити, – провiв пальцями по лисiй макiвцi. – За половину нам дядьки будуть тi луги косити. I треба буде такi кадри пiдбирати, щоб не тiльки косити умiли, а й щось iнше… З лугу i нам неабияка копiйчина перепаде.
– Це добре задумано. За сiно копiйчина не мала дiстанеться. Чи тiльки не провалять тут твоєї станцiї?
– Ну, й обережним ти став, Петре… За тво'є здоров'я, – чокнувся чаркою. – Боїшся всього.
– Пий на здоров'я. Не боягузтво, а здоровий глузд керує мною. Тут у районi зiбралися дiловi i вiдданi працiвники. Тяжко менi, ой як тяжко мiж ними крутитися. В'юном слизиш мiж пальцями, кожного свого кроку i слова пильнуєш. Iнодi виступаєш з промовою, коли iз них хтось є, i потiм сам собi дивуєшся: говорив так, неначе справдi iдейним став.
– Це добре. Лiвою фразою найкраще замазати всяку дiрку. I я не раз до цього методу вдаюся. Допомагає найкраще, особливо серед тих, що не дуже люблять трудити голову теоретичними мiркуваннями… Кажеш, не той тепер дядько пiшов?
– Не той. I коли встиг так змiнитися? Сам диву даєшся. Селянську психологiю я добре знаю. I ось ця твердиня до самих пiдвалин розсипалася… Недавно наша районна газета випустила сторiнку про село Iвчанку. Вiзьму лише iнтелiгенцiю, що вийшла з села. Ба, щоб не помилитись, принесу тобi цю газету. – Пiшов у другу кiмнату i незабаром повернувся з по-трiпаною пiдшивкою. – Один начальник пiвнiчного порту – раз, – загнув палець. – Один професор, один дипломат, три кандидати рiзних наук, чотирнадцять агрономiв, двадцять шiсть командирiв, шiстдесят два вчителi, вiсiмдесят дев'ять студентiв… В середнiй школi два восьмi, два дев'ятi i два десятi класи. А якi будiвлi побудували. Дачi, прямо дачi. I до того розледащився народ, що навiть на ярмарок на машинах їздять. Який-небудь тобi нащадок Солопiя Черевика везе свою красуню на машинi, а сам, чого доброго, про легкове авто думає.