– Трудодень – дев'ять кiло зернових, – перехиляючись через стiл, прочитав Крупяк.
– Вiсiм, вiсiм з грамами. То вже редакцiя натягнула шкурку на кисiль! – чогось зрадiв Крамовий, але зразу ж осiкся, згадавши, що цим вiн зменшив силу своїх доводiв. I вже повiльно закiнчував: – А сiно, а яблука, а мед i всякий iнший дрiб'язок! От i поговори з таким дядьком що-небудь на слизькi теми. Так вiн тебе сам вiзьме за комiр i в мiлiцiю як миленького затаскає… Правда, це село передове, але за ним усi тягнуться.
– Не подобається менi таке село. Тут я не буду собi видiляти землю пiд станцiю, за вiдсталi вiзьмуся, – зробив висновок Крупяк, позiхнув i перехрестив рота. – Ну, менi треба ще в одне мiсце з'їздити днiв на десять, а потiм буду представлятись твоєму начальству… Чи не можна буде менi пiд станцiю забрати будинок прасола Мiрчука, що над Бугом?..
VIII
Увечерi до Григорiя Шевчика в хату-лабораторiю зайшли Марта i Терентiй, кремезний чолов'яга, сивий i зморшкуватий, з широким напiвперегнутим станом.
Ранiше Терентiй половину свого вiку провiв за ткацьким верстатом, майстерно виробляючи полотна, настiльники i рядна. Сидяча, кропiтка робота перегнула його по половинi i попсувала очi.
От i став дiд на старостi лiт сторожем у колгоспному саду, де тепер майже повнiстю господарювала Марта, хоча й була вона бригадиром садово-городньої бригади.
– Готовi в дорогу, Марто Сафронiвно? Завтра рано виїдемо, – запитав Григорiй.
– Зiбралася. Треба було б трохи ранiше виїхати. Припiзнились ми. – Сiла молодиця за стiл, заставлений дерев'яними клiтчастими ящиками, де росли i проростали рiзнi культури. Стiни були заквiтчанi кращими зразками колгоспної працi, i вся хата-лабораторiя, затишна, жива, вiяла солодким теплим пилком i зерном.
– Що вирiшили на бригадi? – подивився на молодицю ласкавим i допитливим поглядом. Пишна, здорова краса переливалась в кожному її русi, гордовито-стриманому виразi округлого лиця. Роки не робили Марту нi повнiшою, нi старiшою. В очах та з обличчя її змилась давнiшня скорбота i вираз гiркої непевностi. Тепер вся вона була спокiйна i рум'яна, як тиха осiння година. Сватались до неї i їхнi люди, приїжджали i з околишнiх сiл, та й поїхали нi з чим. Всю свою любов передала єдинiй дочцi, про одруження навiть i слухати не хотiла. «Хватить iз мене. Любила одного, а тепер нi до кого серце не лежить. А одружитись як-небудь нi совiсть, нi гордiсть не дозволить. Вiдiйшло моє, як весняна вода», – тiльки на самотi звiряла свої думки i чуття тiтцi Дарцi…
– Вирiшили купувати лише зимовi сорти яблук. I то найкращi: джонатан, снiжний кальвiль, золотий пармен, антонiвку-склянку, губерстон.
– Хороше яблуко золотий пармен. Усе тобi, як зоря, переливається, – вставив дiд Терентiй, – та й про ранет треба не забути.
– А коли невистачить цих сортiв?
– Тодi слив купимо та таких гатункiв яблук, з яких добре вино вийде.
– «Вiкторiю» неодмiнно дiстаньте. Неодмiнно. То усiм сливам слива, – крекнув дiд i пiдiйшов до стiни, розглядаючи новий плакат.
Вранцi, пiд ревниво-недовiрливим поглядом Софiї i радiснi вигуки старшої дочки Катерини, Григорiй зiбрався до правлiння колгоспу, де його мала чекати вантажна машина. Вiн розумiв думки Софiї, але удавав, що нiчого не розумiє, безтурботно смiявся, пiдкидаючи вгору чорнокосу дитину, яка мало ли гралася iз батьком: все вiн то на полi, то в правлiннi, то своїй хатi-лабораторiї, а додому тiльки попоїсти та переночувати прийде.
– Григорiю, крiм Марти ще хто-небудь їде? – їдуть. Шофер, Iван Тимофiйович. Правда, вiн у Вiнницi злiзе, – безжурно вiдповiв, почуваючи на собi допитливе око Софiї.
– Марта, – тiльки одне слово промовила i згодом зiтхнула.
– Ти чого? – таким правдивим поглядом подивився на вужину, начеб вiн нiколи не задивлявся на iнших молодиць. – Хочеш – ти їдь з нами. Мiсця в машинi хватить.
– Гляди, чи не тiсно стане, коли я поїду.
– А ти спробуй, то й побачимо.
– Та нi вже, їдь сам. Тiльки не обижай мене, Григорiю, – пiдiйшла до чоловiка, i де та недовiра, та посмiшка подiлися. пї обличчя стало затiненим, скорботним.
– Ну, що ти, Софiє! Хiба не знаєш, з ким я їду? Просто совiсно слухати таке, – пригорнув дружину, i та ще тiснiше притулилась до нього, вiрячи i не вiрячи його словам. Потiм Григорiй нахилився над невеликим лiжком, де спала менша дочка Люба, поцiлував її у вогке од поту чоло i тихо вийшов i нової просторої хати, що й досi ще пахла необвiтреною сосною i гiркуватою осичиною.