– Григорiю, – уже бiля ворiт замахала Софiя рукою, – тiльки такий сад пiдiймайте, як сонце. Щоб надивитися не можна було. Колгоспний!..
Зелена блискуча машина помчала у принадну весняну далечiнь. Побiгли, закружляли поля – зеленi й фiолетовi. На нивах чорнiли люди й худоба, десь в долинцi бурчали трактори, i статечнi граки дiловито ходили по рiллi. Двома веселими блакитними крильми, погойдуючись, летiв розколиханий свiт за машиною. Впершись руками в кабiну, Марта раптом побачила, як поважно йшов за сiвалкою Дмитро Горицвiт. Вiн напевне її помiтив – на мить зупинився i пiсля роздуму махнув рукою. I, неначе дiвчина, почервонiла молодиця, краєчком ока оглянулась назад – чи не слiдкує хто за нею, – поправила рукою волосся, що вибилося з-пiд хустки, мовчки вклонилася Дмитровi. Той iще постояв трохи бiля дороги i поволi пiшов чорним полем в синiй небокрай. Обернувшись назад, довго не спускала Марта очей з високої постатi, вiдчувала, як в очах неначе сльози заворушились.
«Ох, i дурна ж я, дурна. Чи є ще така на свiтi?» – сумно усмiхнулася в думцi. – Ще й досi вболiваю за ним, неначе нерозумне дiвчисько. Буває ж у свiтi така досада», – перебирала в пам'ятi дорогi риси. I чим бiльше думала про Дмитра, тим яснiше прибивались до неї минулi роки, а в них бачила молодого дужого хлопця з сумовито-гордовитим блиском у чорних очах, чула його скупе, невмiле слово, мiцнi великi руки навколо свого стану. А потiм обрис статечного чоловiка тiнню пригашував минулi роки, i знову одходила ота постать, як зараз в долинцi якийсь орач. «Так i життя моє вiдходить».
Замислившись, не помiчала Марта, як раз у раз, неначе ненароком, її руки торкалась рука Григорiя Шевчика, несмiливо, питально. Лише вiд одного погляду молодицi, рiвного, свiтлого, хмiлiв Григорiй, мов од вина, i потайки слiдкував за кожним рухом Марти. Не вперше вiдчував, що приязнь до неї переростає у бiльше, тяжке, тривожне i хвилююче чуття. I хоч як стримував себе, проте зустрiч з Мартою завжди була святом для нього.
Надвечiр заїхали в село Рахни до знайомого Григорiю технолога-винороба Порфирiя Тихоновича Лiсняка, розумного, гладкого чоловiка iз сивим рiдким чубом. Шевчик надiявся, що Порфирiй Тихонович дасть i пораду i допоможе їм придбати найкращi сорти яблук в знаменитому селi Осламовi, Вiнницької областi, де лише одного саду було шiстсот гектарiв.
Старий удiвець привiтно зустрiв гостей, заметушився по хатi, накриваючи стiл i сам невмiло пораючись бiля печi. Марта якось непомiтно почала допомагати йому, i незабаром усi куховарськi справи перейшли до її рук…
– У нас як зацвiте навколо, так i не знаєш, де небо, а де садки – i небо бiле, i земля бiла, начеб хмарини опустились на все село та й не схотiли пiднiматися з нього, – поволi хвалився за столом Порфирiй Тихонович. – Це яке вино буде, Григорiю?
– Не знаю. Знаю тiльки, що дуже добре, – перехилив чарку з рубiновим пахучим трунком.
– Повiк не вгадаєш. З агруса… Сам виробляю це вино. Возив в Укрвинтрест, не нахваляться ним. Щеп я вам допоможу дiстати. Познайомлю вас з директором радгоспу. Тiльки ти йому, Григорiю, щось про мисливство закинь, – по-змовницькому пiдморгнув, – скажи, що сам мисливець, i зразу подобрiє чоловiк, розбалакається, всяких iсторiй тобi наговорить, неодмiнно згадає, як вiн попiдряд двi лисицi вбив i танцював на снiгу, ну, i нiчого не пожалує тобi… За ваше здоров'я, Марто Сафронiвно. Душевна ви жiнка. По голосу помiтив, коли яблунi заговорили. Так може говорити людина, що природу любить, живе дiло любить, людей шанує, живе по-людськи. Вгадав?
– Вгадали, вгадали, – вiдповiв за Марту Григорiй.
– Велике це дiло – любов до людей. Подивишся на iншого – скапарить чоловiк увесь свiй вiк i нiхто його добрим словом не спом'яне, бо не життям, а лише одним своїм шлунком жив, у своїм смiттi копирсався, як смердючий щур. Рiдна дитина не поклониться такому батьковi, не прийде на могилу покласти вiнок… От я вже про що почав говорити… Старим стаю.
– Ну, ви ще, Порфирiю Тихоновичу, й молодого переживете. Мiцнi, – промовив, хмелiючи, Григорiй.
– А добрий сад викохати, навчити змiну ходити бiля нього – це велике дiло… За найкращого нашого садiвника – за товарища Сталина!
I радiсно було Мартi сидiти i слухати старого технолога. Розумiла, що у цього чоловiка нi в одному словi, нi в одному помислi не було фальшi, нi того докучливого повчання, на яке часто хворiють старi люди.
Другого дня Марта з дитячою радiстю i захопленням оглядала несходимий сад.
– Триста сортiв одних яблук! – не вкладалася в голову молодицi така цифра. Вона ретельно записувала до блокноту все, що чула вiд досвiдчених садiвникiв, з хвилюванням ловила їхнi слова. I знову великими i щасливими очима оглядала яблуневий край, прикидаючи в пам'ятi, як їй найкраще розбити сад у своєму селi, де посадити агрус, де поставити пасiку.