Василенко з готовнiстю i вдячнiстю кинувся до коней, i Дмитро поволi пiшов за сiвалкою.
«Жаль, що той утiк. Проворний. Та суд його провчить. – Кусав уста i ненавидячим поглядом дивився на обм'яклу потать Василенка. – Це доведеться тепер руками пiдсiвати той клин, де чорти переставили сiвалку».
Мовчки до пiзнього смерку працював Дмитро на спустiлому полi. До озерця невеличким косячком прилетiло кiлька чирят i злякано метнулись назад. Втихомирились чайки; далеко на пагорбку, як троянда, розквiтнув огник, а над ним меншим вогником замерехтiла зоря. Нарештi запрягли коней у воза, виїхали на дорогу.
– Дмитре Тимофiйовичу, прости нам, – попрохав Василенко. Дмитро довго мовчав. Але коли знову занили зiтхання i прохання, суворо вiдрiзав:
– Якби ти у мене украв той мiшок, усю комору обчистив, обiбрав би мене до нитки – мiг би простити. А це державне добро. Розумiєш? I такi дiла тiльки держава розсудить.
– Прости, Дмитре Тимофiйовичу. На весь вiк зарiкаюся навiть до чужої соломинки приторкнутися. Ну, схибнув чоловiк. Так не добивай обухом його. Дай виправитись.
– I чого б я дурно-пусто язика трудив? – ще бiльше нахмурився Дмитро.
– Невже в тебе жалю нема? Невже в тебе серця нема? – потягнувся до рук бригадира. Той рiзко вiдсунувся вбiк.
– По якому праву ти до мого серця полiз? Ти б його теж, коли б твоя воля, як той мiшок, у землю б зарив, за карбованця продав би, за чарку з пiдкуркульниками пропив би… До злодiїв, розкрадачiв громадської власностi серце моє каменем, залiзом розпеченим стає, – загарячився. – Ми за бiльшовицькi колгоспи, за заможне життя, за соцiалiзм боремось, ночей недосипаємо, а ви теж, як убивцi, ночей недосипаєте, щоб обiкрасти нашi найдорожчi надiї. За паршивого пiвлiтра i нас, i дiтей наших з торбами по свiту пустили б, усе добро спекулянтам запродали б, бо душа у вас у спекулянтському брудi розкисла… Скiльки ви копиць сiна продали?
– Був грiх, – покiрно хитнув головою Василенко.
– От про це й скажiть на зборах. Попросiться у людей.
– Боюсь, Дмитре Тимофiйовичу… Прости.
– Не ний, бо не розжалобиш!.. Мене сам товариш Сталiн учить чесно виконувати завдання нашої держави i викидати з колгоспу куркулiв та пiдкуркульникiв. А ти хочеш, щоб я у вашi бруднi дiла свої руки умочив. Як я тодi на портрет товариша Сталiна подивлюсь?
– Дмитре Тимофiйовичу! Вiрно це все. Каюсь. Один раз прости. Не скажи людям, – зовсiм розкис Василенко.
– Не те що розкажу, а й у газету подам матерiал.
– Та що ти, Дмитре Тимофiйовичу! Що хочеш роби – в суд подавай, тiльки не пиши до газети. Це ж увесь район знатиме про мiй сором. Увесь район! Прости! Вiк дякуватиму.
I Дмитро з здивованням побачив сльози в неоднаково розширених з переляку очах.
Бiля самого села, горблячись, одчайдушне вилетiв на велосипедi Карпо Варчук. Вiн поспiшав за порадою i захистом до Крамового. З лютою ненавистю глянув на Дмитра i ще мiцнiше натиснув на педалi. В головi його важко гупали кров i думки. Не сумнiвався, що Крамовий допоможе, але поки що вiн, Карпо, не дурний з'являтися на очi колгоспникам. Як-небудь перекрутиться, поки не проясниться хоч трохи його дiло…
X
В селi Дмитра чекала неприємна звiстка. Коли вiн увiйшов у простору стельмашню, що була завалена шпонами, обiддям, колодками, шпицями i пахтiла солодкуватим дерев'яним пилком, назустрiч йому вийшов посивiлий i поповнiлий Iван Тимофiйович Бондар. Недовго вiн проголовував: пiсля тяжкого поранення перейшов на спокiйну роботу – працював завiдувачем стельмашнi; збудував прекрасну парню на триста ободiв, майстрував добротнi вози i брички для свого колгоспу та й навколишнiм селам допомагав. За колесами до них приїздили навiть iз iнших районiв.
– Чого такий сердитий, Дмитре?
– Та нiчого, – не сказав навiть слова тестевi про випадок на полi. – Полагодили менi васаг?
– Полагодив. Покрив таким лубом, що кожною клiтиною, неначе вощина, сяє… Тобi по телефону передавав привiт секретар райпарткому Марков.
– Спасибi. Питався щось? – з приязню уявив собi бiлявого, середнiх лiт чоловiка з смiхотливими iскорками в очах кольору осiнньої води на пiщаних перемiлах.
– Нi. Сказав, що виїздить працювати в iншу область. На пiдвищення пiшов чоловiк. Побажав тобi успiхiв у роботi.
– Це погано, – похмурнiшав i щиро запечалився Дмитро.
– Чого там погано? Чоловiк уже буде працювати секретарем обкому партiї.
– Для мене, тату, погано. То велика помiч була. Хороший чоловiк жив iз нами, – мимоволi зiтхнув i сiв на березову напiвобтесану колоду.