– Да, дуже понiмающа була людина, – погодився Бондар. – Людей цiнувати умiв. Вiзьму своїх стельмахiв – усiх наперечет знав. Це не такий, що за цифрами та папiрцями свiту не бачить.
– Скiльки вiн iз нашим колгоспом попомарудився, коли ми вiдставали. Не жалiв себе чоловiк. Коли б не вiн, я й досi не був би бригадиром. Вiн i поговорить iз тобою по-справжньому, i в хату зайде, твоїм хлiбом-сiллю не погребує. I навiть коли вiдчитає тебе за щось, не чуєш, що принизили, втоптали в грязь, як в нас дехто робить. Умiв заглянути в душу людську. А це найтруднiше, тату.
Тяжко задумавшись, вийшов на вулицю, перебираючи в пам'ятi давнi, болючi й радiснi, спогади.
Хiба могли забутися тi роки, що яблуневим цвiтом обсiяли широкi дороги i тепер не терпкою власницькою дичкою, а дорiдними гронами перевисли над життям. Заглянемо в минулi роки…
То були незабутнi зимовi днi i ночi, коли снiги тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого року зустрiчалися з метелицями i морозами тисяча дев'ятсот тридцятого.
В цю пору новi обрiї оновлювали серце i життя селянина. I знову потекла i запарувала на снiгах вiрна кров, височена куркульською кулею, ножем запроданця-лиходiя, злостивого безбатченка, що, продавши свою дрiбненьку трухляву душу, без торгiв закладав мiжнародним палiям долю нашої землi, долю наших батькiв та дiтей. Злобливi недобитки, вигадюченi куркульськими хуторами i затхлими нацiоналiстичними багновищами, продажними повiями троцькiзму i мстивими рештками бухарiнцiв, вилазили iз шкури, щоб повернути назад вiтрила iсторiї, щоб кинути наше життя пiд чужi ноги. Пiдлий i ниций ворог не гребував нiякими засобами, намагаючись збити село з єдино вiрного шляху. Вiд отруйної брехнi i до пострiлу в вiкно активiста, вiд лiвої фрази i перекручення директив партiї та уряду до куркульських повстань кидалася тьма минулого, що й досi де-не-де чiпляється до наших нiг смердючим болотом…
Дмитро не належав до тих активiстiв, що без вiдпочинку працювали по селу, ходили з хати в хату, агiтували людей до вступу в колгосп. I заяву понiс не зразу. Уважно читав i перечитував газету, прислухався до розмов у сельбудi i думав, думав до глухого болю в головi. Виходило: попрощатись iз усiм устоєним, одноманiтним, але звичним життям було важче на дiлi, анiж у мислях. Часто, коли слухав запальнi промови двадцятап'ятитисячникiв, радянських та партiйних працiвникiв, думка злiтала до хвилюючих верховин, розкривала з завiси прийдешнього яснi картини людської долi. Але коли залишався на самотi, обступали сумнiви, сiрi, немов осiння негода, i цiпкi, неначе корiння. Вiн розумiв, що колективне життя має бути багато кращим од теперiшнього, але й передбачав: нелегко, ой, нелегко буде зразу перевернути такi гори. Скiльки на це часу пiде, поки призвичаїться селянин до великої справи! I в дрiбному господарствi ледве раду даси. А це ж тисячi людей! Та кожен зi своїм характером, зi своїми особливостями, та кожен привик не до гурту, а все до себе таскати, про своє гнiздо пiклуватися. Роки на це пiдуть.
Нiколи думки не були такими рiзнобiйними i непостiйними, нiколи так не мiнялися настрої, вiд радiсного хвилювання до болючих обривiв серця. I Дмитро з дня на день вiдкладав вступ до колгоспу.
А одного вечора, коли Iван Тимофiйович, уже сердячись, почав говорити з ним про те саме, Дмитро звернувся до своєї сiм'ї:
– Мамо, Югино, як ви думаєте – пора нам записуватись?
Докiя покинула прясти, склала руки на колiнах, потiм промовила тихо i без запинки – видно, не раз думала про це:
– Ми не кращi за людей i не гiршi. Куди громада йде, туди й наша дорога. Сам будяком при дорозi не проживеш. А втiм, голова всьому тепер ти, – мiркуй. – I знову почала прясти, але веретено не так проворно крутилось в її руках i частiше обривалася нитка.
– Пора вже занести заяву, – погодилась Югина, колихаючи Андрiйка.
Дмитро повеселiшав, зрадiв, що в його сiм'ї нема того надриву i розгубленостi, як у багатьох родинах середнякiв.
«Коли щось i негаразд напочатку буде в колгоспi – не лаятимуть мене», – ворухнулася обережна думка i сам поглузував iз себе: нелегко викорчовувати усе старе. Багато правди було в словах Свирида Яковлевича i Снiженка.
Прояснюючись, iз трепетом сiв писати заяву. Вiн чув на зборах, як треба писати цей документ, але ж хiба все запам'ятаєш? Про бiльшi дiла тодi думалось.
За вiкном стояла мiсячна нiч. Дужi вiтри кришили на шмаття бiлi хмари, i пересохле дерево хати обзивалося низьким мелодiйним рокотанням.
«Заява», – великими лiтерами вивiв Дмитро i задумався.
Чого не згадалось тепер? Усi дороги i стежки його життя, переплiтаючись, звiдусiль поспiшали до сьогоднiшньої днини, як поспiшає гаряча кров до серця. Течiї думок перехрещувались одна з однiєю, наливали тiло хвилюванням, розстеляли картини минулого i прийдешнього. Вдалинi побачив обрис свого батька i аж здригнувся.