«Яке б то щастя було, коли б вiн дожив до цих днiв… Вiн мiг би i головою бути… Це прийшов би до матерi… Або пiшли б удвох, батько i син, по новому полю помiж золотими пшеницями. Самi ж з людьми виростили їх, щоб достаток, а не злиднi ходили по селу, щоб зерном наскрiзь пропахли повнi засiки»…
«Дорогi товаришi колгоспники. Прошу вас, приймiть мене у свою нову сiм'ю. Хочу жити й працювати з вами, як учить нас товариш Сталiн. Буду працювати так, щоб не совiсно було глянути в очi своїм рiдним радянським людям».
Одiрвав подобрiлi очi вiд аркуша i побачив: за ним, покинувши роботу, уважними поглядами стежили дружина i мати. I знову згадав батька. Тепер йому замiсть батька буде Свирид Яковлевич… I невимовно теплi почуття ожили до свого найкращого порадника i старшого друга…
«Дурний я, дурний, чому ранiше не увiйшов у велику родину?»
Хвилюючись пiдiйшов до дружини i мовчки сiв бiля неї… На другий день розгулялась така лапата вiхола, що за кiлька крокiв нiчого не було видно. I Дмитро, часто закриваючи очi рукавом критого кожушка, попрямував до сiльради. Незвична тривога i радiсть мiнливими хвилями боролися в його душi. Було то хороше, то боязно, неначе щось вiдривалося безповоротно i назавжди, але й прибувало нове, добре чуття. Так у нього на душi було колись в далеку давнину, коли вперше з острахом почав перепливати Буг. I знову хвилювало i тривожило майбутнє, нерозгадане, неясне, в яке хотiлося заглянути хоча б краєчком ока.
Роздумуючи, мало не збив з нiг господаровитого Олександра Пiдiпригору, рiдного дядька Василини.
– Дмитро? Здоров, здоров! – зрадiв чоловiк i довго, якось питальне i непевно тримав у своїй руцi Дмитрову руку. – Ну й мете! Свiту ясного не видно. Куди поспiшаєш? Не в сiльраду?
– Туди ж.
– I я туди, – зiтхнув.
– Викликають?
– Та нi, сам iду. Iду й не знаю, як його правильно пiти по шляху: чи вперед, чи затриматись трохи. Ех ти, чортова задача, – вдарив рукою по шапцi, скидаючи пухке гнiздо снiгу. – Загальмувати себе – послухай людей – якось не виходить, незручно, а вперед рушиш – страшнувато. Ти думаєш: це перший раз зриваюся нести заяву? Вона в мене на складках уже аж просвiчується. От дiйду до середини дороги, та й назад – додому. А дiйду до хати – знову до сiльради, до людей тягне. Бо й дома тепер такi порядки – краще не згадуй. Баба почула: будуть жiнок усуспiльнювати. Ну й поїдо'м їсть – не записуйся та й не записуйся, бо й утоплюся, i рогачi на твоїй головi потрощу. Бо, каже, у колгоспi все усуспiльнять i всiх пiд одну ковдру поволочать спати. I так цiєю куркульською видумкою в'їлася в печiнки, що не витримав я:
«Який тебе дiдько, таку стару, пiд ковдру поволоче. Було б кого. Бачила ж – соз у нас був i не усуспiльнював вашого брата». А вона менi: «Що ти тямиш, луб'я мочене, – не я ж вигадала – люди говорять. Воно соз созом, а це друге дiло. Щоб я твого духу в тому колгоспi i не чула i не бачила…». А син iз дочкою, комсомольцi, на своєму вперлися; «Без тебе запишемося, батьку, як не пiдеш за людьми». I запишуться, холерячi дiти. Знаю їхнiй характер. От задача! Коли б мiг, заховався б на цей час у якусь дiру, щоб, як заєць пiд корчем, пересидiти, поки воно розвидниться.
Дмитро з подивом помiчає, що i в його душi є багато тих самих хвилювань, сумнiвiв, що зараз прорвалися в завжди стриманого Олександра Петровича. Але водночас почуває i якусь перевагу над ним. Коли б запитали Дмитра, в чому корениться ця перевага, вiн не знав би, що й вiдповiсти, але вона дзвенiла зараз в його кровi, як отi невколисанi живучi слова Свирида Яковлевича, двадцятип'ятитисячникiв, як слова дорогих книг вождя, до яких завжди торкався з глибоким внутрiшнiм трепетом, бо, привикши образно мислити, вiн нiколи не роз'єднував творiв од образу великого творця.
– Та й за добро, коли подумаєш, опаска бере, – продовжував Олександр Петрович. – Скажемо, у мене ж сякi-такi конячата, як не є, а хвостами крутять. А в другого тiльки й худоби, що куцихвоста курка гребе на смiтнику. Та й у тебе ж коненята є…
Цi слова за живе задiвають Дмитра; вiн, щоб заглушити якийсь внутрiшнiй щем, швидше звичайного починає говорити:
– Що там конi, Олександре Петровичу. Конi – .дiло нажите…
– Нажите то нажите, але нажив їх власним горбом. У мене, повiр, з десять шкур злiзло, поки я стягнувся на худобу. Коли заробляв ту копiйчину, то мозолями, як п'ятаками, обрiс. Зрiжеш їх, а в ямках – води налий – втримається.
– Це ви правду кажете. Так i я на свої стягався. I от, скажемо, пошесть – пропали вашi конi. Що тодi робити?