– I не кажи такого. Не кажи. Тодi спускайтесь, куме, на дно i не тратьте сили. Бо стiльки менi не жити, скiльки лiт стягався на своїх дерешiв.
– А коли в колективi загине пара коней, прожити можна? – впевненiше звучить слово в Дмитра.
– Та можна. Це вiрне слово, – задумується Олександр Петрович. – Однак i страшно стає: як це я розлучуся iз ними? Привик прямо як до людини.
– А я без жалю розлучаюся зi своїми, – ледве не зiтхнув Дмитро.
– Е-е, ти молодший, Дмитре, тобi все легше робиться… Як подумаю: хтось iнший на моїх конях робитиме… та хiба ж вiн їх так пожалує? Я в негоду з себе свитку скину, а коня накрию. Бо ж то худобина. Вона тобi не скаже, що в неї болить. Тiльки заплаче iнодi, та й то не всякий господар побачить… пї крiпко жалiти треба, як дитину.
– Та що ви, Олександре Петровичу, все одне й одне затвердили, начеб здаєте конi не своїм людям, а баришникам. Послухай вас, то вийде: колгосп тiльки для того й органiзувався, щоб ваших коней угробити, – вже починає пiднiмати голос Дмитро, – Самих найкращих людей поставимо доглядати за ними. Вас поставимо.
– Нi, я конюхом, мабуть, не пiду, – завагався Олександр Петрович.
– Пiдете, тiльки вам треба за худобою доглядати, – почав гаряче переконувати.
– Нi, конюхом я таки не стану. I не вмовляй, – рiшуче кивнув головою Пiдiпригора, начебто його вибирали на цю посаду. – Це я тодi зразу своє серце згризу з усякими такими, – показав пальцями, – що тiльки батогом умiють поцьвохкувати, переганяти худобу та вiд дiвчат очей не вiдривати. Я їх сам, сукиних синiв, батогом буду вчити, – i, вже уявляючи «всяких таких», розсердився чоловiк, обличчя стало напруженим i недобрим.
– Що ж, не захочете, iнша робота знайдеться. Вас на яку роботу не постав – любо подивитися, – так сказав Дмитро, начеб питання про вступ до колгоспу було давно i безповоротно вирiшене.
– А воно так! Бо в роботi вирiс, – повеселiшав Олександр Петрович, i в очах блиснув завзятий вогник. – Ти не дивись, що я в лiтах, а як поставлю свого старшого перед себе косити, то й вiн зиркає назад, щоб батько йому, часом, п'яти не пiдкосив. А син же мiй робiтник, куди твоє дiло! В нього коса як скрипка грає.
– У батька пiшов.
– Авжеж, авжеж, роботяща дитина, – прояснився чоловiк, i знову хмарка набiгла на його чоло. – Дмитре, а коли я попрошу, щоб мої конi нiкому не давали – сам доглядатиму i сам на них робитиму. Уважать менi по старостi лiт?
– А чому ж не уважать? Свої ж люди керуватимуть, такi, як Свирид Яковлевич Мiрошниченко… так робитимуть, як партiя учить. Щоб народу краще було.
З кожним новим словом Дмитро почуває, як вiн пiдiймається над своїми сумнiвами, уже бачачи себе членом нової сiм'ї.
Бiля майдану їх наздогнала гомiнка бригада агiтаторiв, яким народ дав на Подiллi своєрiдну назву – «червонi старости».
Варивон Очерет, побачивши Дмитра, вискочив iз саней, пiдбiг до нього. На рукавi Варивона красувалась широка червона пов'язка.
– Дмитре, тебе можна привiтати? Вступаєш, нарештi? Давно пора.
– Вступаю, Варивоне.
– Ну, й молодчина, – мiцно-мiцно потиснув руку. – Разом будемо працювати. Якi ми, Дмитре, кручi з тобою розворочаємо. Стiльки ж дiла жде нас! Да якого дiла! – Широке розрум'янене обличчя Варивона горiло захватом i силою. – Ти швидше оформляйся i приходь «червоним старостою» в мою бригаду. Ми тебе навчимо говорити, щоб не хмурився, як сич, – i розсмiявся.
Дмитровi навiть завидно стало, що так усе ясно i легко йдеться в товариша.
– Куди вже менi агiтувати. Я бiльше слухати вмiю. А тебе, кажуть, навiть самi найвреднiшi тiтки поважають.
– Всього буває, Дмитре. Iнодi й рогачами зустрiчають, а випроваджують, значить, чаркою Ти ж знаєш: говорити я полюбляю, – янтарнi очi Варивона бризнули смiхом. – I тiтки i люблять поговорити. От, бува, як почнемо розмову, так пiвдня . й проговоримо. Про всяку-всячину. Пiдучився в Свирида Яковлевича, як тримати себе, що розповiдати. Тепер сам бригадою керую. Коли чогось не можу пояснити – знову таки до Свирида Яковлевича шпарю. Захворiв вiн, бiдолаха. Третiй день у лiкарнi лежить. От i приходиться менi самому викручуватися, бо товариш Говоров, двадцятип'ятитисячник, виїхав у друге село. Переходь, Дмитре, до мене. Югина тебе ще ; мiцнiше полюбить. Моя Василина взнала, що баби в менi душi : не чують, то тепер, значить, i ревнує, i очей з мене не спускає, i ледве не за кожним словом про своє кохання до мене говорить.
– Ой, хвалько!
– Думаєш – хвалюсь? Я тепер серед бабiв свого села найвищий авторитет.
– Мели, мели.
– Нi, ти послухай або краще сам поспитайся в жiнок, кого вони найбiльше люблять. I всi в один голос скажуть – Варивона Очерета. Не думай, що за красу закохалися в мене. Дiло, значить, так було. Приїжджає з областi якийсь пiдпарщик Крамового i об'являє, що треба негайно усуспiльнювати корови. Ну, ти сам знаєш, яка тодi завiрюха пiднялась на селi. Баби нас, активiстiв, ледве по шматочках не розтаскали. Степан Кушнiр аж за Буг мусив утiкати. А куркулям ця агiтацiя солодша меду, пiдтримка їм повна. Розсердився тодi я – праця ж наша уся к бiсу нанiвець пiде. От i мотнувся в район до секретаря райпарткому за поясненнями. Прийняв мене перший секретар, товариш Марков, – вiн недавно приїхав до нас. Пояснив усе про лiвацькi закрути, розпитався про мою роботу, про настрої на селi. Довго гомонiли. Ну, наче крила дав менi. Не прийшов, а прибiг я ввечерi в село. А тут – збори такi бурхливi, що мало сельбуд на трiски не рознесуть. Як передав тiткам слова партiї, то вони мене ледве на руках не понесли. От з цього часу i любов до мене почалася. З якою тiткою не поговорю – в колгосп вступає… Прощавай, Дмитре, бо далеко мої поїхали. Щоб без бригадира чого-небудь не зробили не такого…