Дмитро i Олександр Петрович увiйшли до сiльради, наповненої людьми i повiнню тютюнового диму. Жiнки чогось обсiли Крамового, i той, пiдвищуючи голос, вiдсварювався з ними теж по-жiночому, верескливо та високо.
«Не так треба з жiнками говорити. Ти на неї пiдiймеш голос, то вона ще в бiльшу сварку полiзе». Дмитро обтрусив снiг з одежi, вийняв з кишенi вчетверо складений папiрець, пiдiйшов до столу.
– Що, заяву принiс? В колгосп пролiзти хочеш? – немов облив його цебром холодної води Петро Крамовий. – Ну, що ж, подивимося. Можеш iти додому. Коли треба буде – викличемо.
I зразу ж неначе увесь свiт потьмарився в очах Дмитрових. Одним помахом спливли, мов i не було їх, хвилi прояснення i радостi. Один бiль i люта туга засмоктали всерединi. Спiймав на собi спiвчутливий, тривожний i здивований погляд Пiдiпригори. Аж заточився.
Неначе обпльований, вийшов iз сiльради i пiшов у чисте поле. А смерком попрямував до Варивона.
– О, Дмитре! В таку негоду прикатав! – радiсно зустрiв товариш.
Василина соромливо защiбнула блузку – саме сина годувала – i поволi пiдiйшла до Дмитра, осмiхнена, налита спокiйною лiсовою красою, що особливо вигiдно визначалась зимою, коли снiги вибiлювали темiнь з її смаглявого лиця.
– Де правда, Варивоне? – важко перевiв подих, i пiд чубом заворушилось ряботиння зморщок.
– Що з тобою, друже? – здивовано i з тривогою поглянув у чорнi очi, у яких тепер за темiнню не можна було побачити чоловiчкiв.
– Нiчого, Варивоне, сiдай…
– Тяжко тобi, Дмитре? – присiв бiля нього Варивон, торкаючись мiцним плечем плеча.
– Нi, легко. Щоб моїм ворогам було усе життя так легко! Розказав Варивоновi про зустрiч з Крамовим.
– За старе мститься. В'їдливий, поганий чоловiк, – уважно вислухав Варивон товариша. – Ну, нема тобi чого печалитися. Подумаєш, велике цабе отой Крамовий. Тiльки дереться, мов жаба, на корч.
– Ти знаєш, у мене так на душi стало, начебто я жабу проковтнув. Це вiн менi, як якомусь сукиновi синовi, говорить: «В колгосп пролiзти хочеш?» Так що це я, виходить, на однiй гiлляцi з Барчуком, Даньком верчуся. Але ж їх вiн захищає, культурними господарями зове. А ми, виходить, некультурнi, мужики репанi. Де тодi правда? Скажи менi. I це вiн неспроста кинув. Чує серце моє – неспроста!
– Ну, i хай кидає. Що вiн тобi зможе зробити? На хвiст, значить, солi насипати?..
Одначе помилявся Варивон – Крамовий мiг дещо зробити. Увечерi на закритому пленумi сiльради та iнiцiативної групи колгоспу мало розбиратись питання про розкуркулення. Петро Крамовий явно нервувався цiлий день. Уже смерком вiн пiдiйшов до Григорiя Шевчика, одвiв його вбiк.
– Дмитра Горицвiта добре знаєш? – запитав пошепки.
– Чого ж не знати? – здивовано вiдповiв Григорiй i нахмурився: заговорили давня злiсть i образа.
– Його треба також у список ввести.
– Дмитра Горицвiта? – здивувався Шевчик. – Вiн же середняк, – i почуття злостi чомусь почало осiдати, коли перед очима побачив Докiю, Югину i темну тiнь Дмитра.
– Який там в чорта середняк! – скривився Крамовий. – Нема чого тобi захищати куркулiв. Справжнiх своїх ворогiв не бачите, а на чесних культурних радянських господарiв нападаєте.
– Так Дмитро ж не був нi твердоздаточником, нi…
– Ну, так що iз того? Багато чого було не так. Ти в нього ж наймитував? – гостро подивився крiзь запiтнiлi окуляри.
– Нi.
– Як нi! – скипiв Крамовий. – Сам починаєш куркулiв захищати, у прихвоснi лiзеш! А коли Дмитра були побили – робив ти в нього?!
– Помагав трохи по господарству… Столярувати вчився…
– Столярувати? Заплатив тобi що?