– Гарнi урожаї збирали? – знову повторив, почуваючи, що от-от щось знайоме легко i радiсно розкриється з глибини рокiв. Але воно знову почало невловиме вiдходити вдаль.
– Хорошi. Кращi, нiж усi мої вуличани. В селi мене агрономом в насмiшку прозвали. Люблю я землю, i в книгу заглядаю, – подобрiшало обличчя Дмитра: вiдчував, як дедалi щiльнiше щось з'єднує його з тим невисоким бiлявим чоловiком.
– А ще бiльше можна зiбрати?
– Чому нi? Не можна тiльки на небо вилiзти, – i вчасно зупинився: ледве не вирвалась груба, як йому здавалось серед цих людей, приказка.
– От ви й будете, товаришу Горицвiт, в колгоспi вирощувати високi врожаї. Вiрю, що тiльки правду чув од вас. Будете в колгоспi людей вчити, як бiля землi ходити. I самi вчитиметесь в агрономiв наших, у професорiв, в академiкiв. Це добре ви сказали, що людина до щастя прямує. Всi вiки людство мрiє про радiсне життя, а ми його будуватимемо з вами. Отим урожаєм, що добуватимемо на колгоспному полi, ви будете виходити на ширшу дорогу, будете виводити в люди своїх дiтей, змiцнювати свою державу, зерном добиватимете своїх ворогiв.
– Спасибi за добре слово. Тiльки з мене такий учитель… Не дуже вмiю я з людьми обходитись, як iншi. Говорити не умiю.
– Навчитесь. Коли ви справжня людина – навчитесь. Вам ширше треба дивитись на свiт – ви вже колгоспник… Довго тут пробудете? Через години двi я б змiг з вами поїхати у ваше село.
– Оце було б добре. Я почекаю вас, – зрадiв Дмитро, засмiявся.
XII
– Мамо, який менi сон приснився, – усмiхаючись, Югина легко скочила з лiжка i метнулась до колиски. Бiлоголовий Андрiйко – її безкрає щастя – стиснувши крихiтнi кулачки, здається, не спав, а щось обмiрковував, напружено, зосереджено. Югина з потайним хвилюванням i радiстю помiтила, що зараз вiн був найбiльше схожий на Дмитра. Ще кiлька днiв назад уся рiдня говорила: її син удався в Докiю, а ще ранiше вiдмiчала дивовижну подiбнiсть Андрiйка до Югини. I тiльки вона, мати, з кожним днем помiчала, як поволi пробивались батькiвськi риси на округлому лобастому личку дитини, як все бiльше горбатився нiс i темнiшали великi чоловiчки очей, за якими навiть бiлкiв не видно. I вже забуваючи за сон, вона нахиляється до колиски, щасливим поглядом вивчає навiть подих своєї дитини, наперед вiдгадуючи, як лягатимуть на миле обличчя новi риси, що тiльки-тiльки несмiливо стрепенулись, мов перша прозелень на чистому полi.
Через якусь хвилину, хвилюючись i радiючи, вже бачила перед собою Андрiя таким, яким був Дмитро, коли стрiла його лiтньої ночi в полi. Та незабутня нiч, розводячи завiсу рокiв, випливала з давнини, мов рiка iз туману, подзвонювала молодим мiсяцем, який так щедро розсiвав зiрки, що їм уже замало ставало мiсця на небi, – тому й падали на землю, на дальнi дороги i. темнi полукiпки озимини. Навiть цiлющий липовий настiй почула над собою молодиця.
– Мамо, подивiться, як зараз Андрiйко на Дмитра схожий, – одiрвалась од колиски.
Напiвтемне у хатi. На узорчастих вiкнах тремтять блищики зiрок, i срiбло квiток зсередини наливається нiжним цитриново-рожевим сяйвом. Од печi одривається Докiя, i Югина раптом бачить: в очах її матерi теж коливаються блищики, як двi iскорки на шибках.
Югина ще нiколи не бачила, щоб сухi зiницi Докiї обтяжувались сльозами.
– Мамо, що з вами? – кидається вперед i своїми теплими руками охоплює негнучкi пальцi Докiї.
– Горе, дочко. Горе навалило на нас…
– А де ж Дмитро? – скрикнула, не дослухавши матерi.
– За правдою поїхав. У саму столицю поїхав… До нашого уряду попрямував.
– Як же так? I менi слова не сказав… Мамо, чого вiн, цей крамар, хоче од нас? – тремтить голос молодицi, i вона поспiхом одягається, а потiм починає вкутувати сина.
– Ти куди, доню?
Але Югина вже не чує слiв Докiї. Пригорнувши до себе дитину, рiшуче прямує до дверей.
– Югино, куди ти?
– Куди? В район. В партiйний комiтет, мамо… Чого ж ви не сказали, коли Дмитро виїжджав? Кинулась би його здоганяти – не здожену. Прощавайте, мамо.
– Ти Андрiйка залиш. Куди тобi з ним у таке бездорiжжя йти?
– Iтиму. На край свiту iз сином своїм пройду, – поцiлувала Докiю в уста, вибiгла з хати.
– Югино…
Але навiть не оглянулась молодиця.
Мороз рухливими клубками кинувся з сiней, i незабаром Докiя, застигши посеред хати, стояла в холодному, сивому туманi, що погасив на вiкнах веселi блищики свiтанку.