– Закутай краще свого синка. Василю Калiстратовичу, – звернувся до вiзника, – скорiше мчи її додому. – I пружно скочив на дорогу, що вела до його села. На мить скинув шапку, обтрушуючи з неї паморозь, i вiтер пiдняв угору веселi струмки хвилястого русого волосся.
– Я пiшки дiйду. Що ви, люди добрi, – розхвилювалась Югина, пiдводячись з саней. – Не калiка ж я, заради мене i людей, i худобу морити… – рукою вплелась у вiжки.
– Сiдай, молодичко, i помовкуй менi. Наш голова знає, що робить, i ти його не переможеш. Не такi проворнi старалися… Да, молодичко, голова у нас – правильний чоловiк. Справжнiй партiєць! Це треба розумiти.
Югина вдячним поглядом довго проводить невисоку, зiбрану постать Снiженка, що, лише в одному пiджаку, легко поспiшає напiвзабитою дорогою.
Проїхавши кiлометри два, вiзник обернувся до Югини i показав пужалном вперед:
– Знову якась баба, певно, за правдою йде. Уже i в лiтах, а тьопає такою дорогою.
Югина пiдвелась.
– Та це ж моя мати! – скрикнула радiсно i здивовано.
– От сiмейка, так сiмейка. Тримаються одне за одного, як у казцi про рiпку.
Назустрiч їм з невеличкою торбинкою в руцi рiвно прямувала Докiя. Порiвнялись.
– Мамо! – вискочила з саней Югина. – Повертайте назад. Усе добре, мамо. Скоре й Дмитро прибуде, – поцiлувала Докiю, начеб кiлька рокiв не бачилась з нею.
– Я ж казала йому: правди нашої у землю не втопчеш, – прояснилась Докiя, нахиляючись до Андрiйка.
– Та сiдайте менi, бiсовi баби. А то ще вони й на дорозi мiтинг вiдкриють i почнуть доказувати, чи усуспiльнювати худобу, чи нi! – гримнув Василь Калiстратович.
– Сiдайте, мамо.
– Нi, дочко, їдь сама.
– А ви ж чому?
– Зайду в лiкарню. Свирида Яковлевича провiдаю. Це й пирiжкiв йому трохи зготувала. Хтозна, як там харчують. Домашнє – не завадить. А хто ж спече йому?.. Правда, буде смiятися, вилає, що стiльки тьопала, а потiм i подобрiє. Хоч би не погiршало чоловiковi.
– Вiд нас низький поклiн передайте. Скажiть, щоб видужував скорiше.
– Рiдня ваша в лiкарнi? – спiвчутливо запитав Василь Калiстратович.
– Рiдня, – водночас вiдповiли жiнки.
– I ви до Мiрошниченка? Це просто наказанiє господнє! Ваш Мiрошниченко скоро лiкарню в МТС перетворить i увесь медперсонал викурить звiдси на трiскучий мороз, – невелика й кругла санiтарка, наче в розпачi, сплеснула руками i з удаваним жахом пiдкотила очi пiд лоба. Тепер вона на диво була схожа на пухнасту коротеньку перину, з-пiд якої ненароком проглянуло по-дитячому рум'яне i життєрадiсне обличчя.
– Яку МТС? – здвигнула плечима Докiя, слiдкуючи, як блискавично змiнюється обличчя санiтарки – вiд крайнього розпачу до добродушного усмiху.
– Яку! Нашу, районну! Чоловiк у лiкарнi лежить, а його начальником МТС назначили. I тепер ще нi свiт, нi зоря, а до нього цiле стовковисько в палату збирається. Наш головний аж в райпартком дзвонив, щоб менше пацiєнтiв до Мiрошниченка ходило. I що ж, пособилося? Аякже! Анi чутiньку. Як причепиться, як причепиться, яка сльота – з ума можна зiйти, нащо я покладиста натура. То папку тобi з важними дiлами, то папiрець, то командировку, то чеки тичуть – i мусиш пропустити. Часто крадькома уводиш, щоб головний не побачив, бо такий тобi компрес поставить… А це тiльки що приходить один лiсоруб i так проситься, i так проситься, щоб впустити його. Серце ж у мене як вiск – пропускаю. Бачу: лiсоруб чогось зам'явся i боком, боком, як горобець, старається непомiтно вскочити в палату. Придивляюсь до нього, а вiн до спини приклав пилку i норовить з нею вскочити до хворого.
– Громадянине, що це iще за винахiд у медицинi? Залишiть свiй iнструмент у вестибюлi, – гримаю на нього. Зупинився сердега. Аж у жар його кинуло, очима винувато клiпає. «Не можна, – каже, – Свирид Яковлевич наказали, щоб я з пилкою прийшов». I знову починає проситися. Побiгла я до вашого Мiрошниченка, а в нього вже й звернення заготовлене, щоб розжалобити мене: «Марiєчко, душа моя, радiсть моя, пропусти його з iнструментом. Нову практику хочемо спробувати». – «А як мене головний за цю практику з лiкарнi нажене?» – «Тодi будеш у мене в МТС працювати. Найкращого трактора тобi дамо», – смiється. Ще й тракторiв тих нема i не знати, коли прийдуть, а вiн уже найкращого дає. Пропустила я лiсоруба, а сама й потерпаю: як наскочить головний на ту практику – пропала моя медицинська кар'єра, навiки пропала. Головний менi всю голову скрутить.
Одягнувши бiлоснiжного халата, Докiя в супроводi метушливої, балакучої Марiєчки увiйшла в невелику палату.