– Хватить мене просвiщать. Що ви ще видумали? – звернувся до Мiрошниченка.
– Швидше лiс рiзати. Я дуже просив Марiю Iванiвну помогти менi. Насилу впрохав.
– Брехня! Не вiрю, не вiрю! Ви їй слово скажете – i вона з вистрибом побiжить виконувати… Марiєчко! Зараз же винось пилу.
I дiвчина ледве не всмiхнулась: коли назвав її лiкар на iмення – значить гроза пройшла.
Пiсля лiкарського обходу Свирид Яковлевич продовжував:
– Село Кукавка, де жив у Моркова Тропiнiн, знаходиться недалеко вiд Головчинцiв i Чорномина – там найбiльше в тi роки орудував Кармелюк. Не мiг великий художник, що змалював стiльки селянських портретiв, не зацiкавитися образом вiдомого повстанця. Ви помiтили, наскiльки портрети старого i молодого українцiв Тропiнiна подiбнi до того портрета Кармелюка, який iз рук проскурiвських тюремщикiв потрапив у Кам'янець? I характерний поворот голови даний однаково, i манера письма, i тони…
– Свириде Яковлевичу! – трiумфуючи, вбiгла в палату Марiєчка. – Трактори iдуть в нашу МТС. Цiла колона! Попереду – мiй брат Михайло. Сидить на машинi, як полководець! Усi люди збiгаються подивитися на колону. Навiть головний не витримав: пiдiбрав халат – i бiгцем на вулицю!
В палату увiрвався гуркiт машин, i жовте обличчя Свирида Яковлевича почало наливатись радiсним рум'янцем.
XIII
Крадучись, неначе злодiй, пiзнього вечора Крамовий добирався до хутора Варчука. Ще й досi, пiсля короткої, але тяжкої розмови з Марковим, пашiли його пухнастi щоки, а руки самi по собi стискалися у кулаки. Знiтившись, вiн мусив, як хлопчисько, слухати нотацiї i не захищатись, а визнавати свої «помилки».
– Робив, старався. Самовiддано працею доведу, покрию огрiхи, – пiтнiв i згинався перед Марковим, а в душi ладен був на шматки порiзати цього невисокого чоловiка, од якого нiчого не можна було заховати нi гучним словом, нi видимiстю активної дiяльностi, нi поспiшним визнанням своїх помилок…
На хуторi загавкав пес i кинувся до ворiт. Скрипливо заспiвало по обмерзлому дротi кiльце, i ноги вiрного сторожа, як пострiл, вдарили по висушенiй морозом хвiртцi.
Незабаром вийшов Варчук i повiв пiзнього гостя в простору свiтлицю, де сидiли старий Созоненко, Якiв Данько i Карпо.
Потiм з другої кiмнати, мружачись на свiтло, вийшов Омелян Крупяк. Граючи своїм красномовством, почав говорити про якусь давню пригоду, але всi, принишклi i напiвзiгнутi, розумiли, що зараз мають упасти важкi слова, якi зведуть життя кожного iз них диба, як зводить коня невблаганний машталiр.
Крамовий чув на собi допитливi тяжкi погляди, але мовчав, пропускаючи, як крiзь воду, розповiдь Крупяка. Нарештi Сафрон не витримав. Притуливши затиснутий кулак до пiдборiддя, важко вицiдив першi слова:
– Петре, що трапилось? Не тягни!
– Рятував вас, як мiг. А тепер нема моєї сили. Завтра буде стояти питання про ваше розкуркулення, – поглянув спочатку на Данька, потiм зупинив погляд на поблiдлому Варчуковi. – Говорив вам, – продайте, спалiть зрештою, к чортовiй матерi, свiй хутiр, заженiть добро. Не послухались, сидiли, от i досидiлись.
– А коли тепер, сьогоднi ж спалити? – ще бiльше вкрився тiєю страхiтливою крейдою, яка часто вкриває мертвi щоки смаглявих людей. Смолистi хвилястi вуса ще бiльше пiдкреслювали блiдiсть його обличчя.
– Пiзно. Не треба великого розуму, щоб догадатися, що нарочито пiдпалили. Iще одну статтю добавлять. Розказав усе.
– Ех… з таким життям! Що тепер робити? Скажи, Петре! Ти розумна голова! – уже наказав старий Варчук, злiсно поринаючи в плани i роздуми, його чорнi неблискучi очi зовсiм заховалися в пiвколах зморщок, перекривились прикушенi уста i покривленi складки на чолi придавили донизу брови.
Карпо з опаскою подивився на батька: «Тепер попадись йому хто в руки – надвоє роздере».
– Вiдки менi знати, – на всякий випадок огородив себе обережнiстю. Хай, мовляв, краще Крупяк вкаже їм дорогу. Цей не вдержить язика.
I Крупяк заговорив. Але де зникла театральна поза, безтурботна iнтонацiя i усмiшка? Кожне слово поважчало, падало мiцно i поволi.
– Невблаганна доля ломиться в нашi дверi. Отож тепер не зашиєшся, як пацюк в муку, не пересидиш лиху годину. Вибирати нема чого – залишається або куля, або Сибiр. Значить, треба битись, дертися, боротися! Пiднiмати повстання! Iнакше попадеш пiд таку косу, що з корiнням нас викосить. Треба шатнутись по всiх самостiйниках, по всiх певних людях, добувати зброю… не слухали мене, боялись…
– Поки повстання пiдiймеш, то тебе пiд конвоєм у район поведуть.
– I поведуть. Посидьте iще деньок, погорюйте, сльозами помочiть своє добро, – їдко вiдрiзав Крупяк. – Хоч i пiзнувато, але треба випередити подiї. В лiсах перепинити секретаря райпарткому. Вбити, заховати в снiгах. А Петро пiсля цього, – поки приїде нове начальство, розбереться з дiлами, – захистить вас, наново почне крутити справами.