– В Майданах голову сiльради вбили.
– А в Погорiлiй двох колюспникiв на шматки порiзали i в снiгах порозкидали… куркульня!
– Нi, нема часу бiльше залишатися, – скочив у сани Марков. – Прощавайте, люди.
Зразу ж бiля нього вмостився Iван Тимофiйович, якого вчора обрали на голову колгоспу.
– Всього доброго вам, – сердечно прощалися селяни. – Товариша Говорова пришлiть знову до нас. То людина. Двадцятип'ятитисячник!
– Цими днями прибуде до вас, – пообiцяв Марков. Дмитро з копита пустив конi розмашистою риссю.
– Якi красивi липи! – показав Марков рукою на дерева, що аж гiлля посхиляли пiд вагою снiгу, бiжачи до самого обрiю. – Добре цвiтуть вони?
– Рясно. Улiтку весь степ чаєм пахне.
– А бджоли привозите сюди?
– Нi, – вiдповiв Дмитро i з повагою подивився на Маркова. – Люди у нас мало бджiльництвом займаються.
– Колгоспам про це треба подбати. Мед у вас пiд рукою тече. Як на душi, Дмитре Тимофiйовичу?
– Так, наче знову на свiт народився, – радiсно поглянув на Маркова.
Наближався вечiр. Над лiсом розросталася хмара, вкривала небо, i незабаром пустився лапатий снiг. Далечiнь курiлась i темнiла. Бiля лiсу Дмитро звiрив рушницю, поклав її напохватi бiля себе i вже не поганяв конi голосом, тiльки вiжками збивав iз них снiг.
Каламутна рухлива заметiль слiпила очi. Навiть столiтнi дуби обабiч дороги тiльки окреслювались неясними контурами.
Неначе щось майнуло помiж деревами?
Цьвохнув батогом, i в цей час од лiсу спалахнув зорею невеликий вогник, прогримiв пострiл. Конi рвонулись вбiк, але Дмитро вчасно стримав їх, осадив i направив на дорогу. Знову пролунав пострiл, i зразу ж Марков двiчi вистрiлив з пiстолета в тривожний лiс.
Дмитро в один момент передав вiжки Iвановi Тимофiйовичу, а сам схопив рушницю. Мiцно, до болю втиснув приклад у плече i дублетом ударив на вогник, що саме, випереджуючи вибух, розцвiв у дубняку.
Страшним криком обiзвалася рухлива пелена, i щось таке знайоме було в тому криковi, що мимоволi болiсно забилась думка: хто це? Швидко перезарядив рушницю i знову ударив у темiнь, що засвiтилась двома рухливими вогниками.
– Ой, – раптом застогнав Iван Тимофiйович i похилився назад, не випускаючи з рук намотаних вiжок. Конi, розстеляючись в шаленому кар'єрi, ще мiцнiше рвонулись вперед, як ляльку пiдкинули знесиленого Бондаря i, коли б не Дмитро, викинули б його на дорогу, пiдiм'яли б саньми.
– Тату, що з вами? – охопив тестя обома руками.
Той тiльки глянув на нього побiлiлими очима. В грудях щось невидиме заворушилось, заклекотiло, i кров цiвкою бризнула iз рота, покотилась по пiдборiддю i почала швидко входити в нiздряне сукно домотканої свитки Кiлька снiжинок упало на уста i зразу ж, гублячи свою форму, розтопились у кровi.
З болем i жахом опустив Дмитро тестя на дно саней, не прислухаючись бiльше нi до стогону лiсу, нi до вiддалених пострiлiв.
Бондар, блiднучи i холонучи, з мукою ширше вiдкрив зовсiм бiлi очi, намагаючись щось промовити, але кров сильнiше заклекотiла i кипучим шумовинням почала переливатися на заснiжену солому.
– Дмитре Тимофiйовичу, приклади грудочку снiгу до уст, – наказав секретар райпарткому, зриваючи з себе гiмнастьорку.
Механiчно, без роздуму, Дмитро послухався Маркова, i снiжка, рудiючи, жадiбно почала вбирати у себе кров, що парувала ледве помiтним рожевим димком.
А Марков тимчасом швидко шматував i зв'язував пасма своєї нижньої сорочки.
– Почекай, Дмитре Тимофiйовичу, – почав сам поратись бiля пораненого. – Ех, бинта нема! – Похитав головою, коли побачив наскрiзну рану.
– Що?.. – з острахом подивився Дмитро на розверженi груди Бондаря i вiдчув, як пiт почав котитися з його чола.
– Куля пробила легенi, – пошепки промовив. – За цю кулю дорого заплатить куркульське кубло. Сьогоднi ж вночi його вирвемо з села.
I в цей час спiткнувся пiдручний кiнь, важко похилився донизу i, марно пiдводячись, забив копитами, пiдiймаючи вгору синiй снiг. Навпомацки Дмитро знайшов на шиї коня липку рану, швидко поскидав збрую i погнав осиротiлого борозного в розколихану тривожну далечiнь. Далеко, позад себе, почув тоскне i призивне iржання, а з глибини лiсу обiзвалося вовче виття.
«Хоч би добив коня. Живцем роздеруть», – пожалкував i, вiдчуваючи, як боляче ниє середина, нахиличся до Iвана Тимофiйовича. Хотiв по виразу обличчя пiзнати, чи виживе його батько, який тепер став несказанно, до слiз дорожчим i ближчим.
Але обличчя Iвана Тимофiйовича було прикрите чорним бушлатом. Марков в самiй гiмнастьорцi незручно сидiв у санях, притримуючи обома руками пораненого; позаду нього тремтiли i, мов крила, пiдiймалися вгору рукави розшматованої сорочки.