XVI
Карпо з жахом одступив од Якова Данька. Лише на один момент страшно почорнiло вилицювате, з перекошеним ротом обличчя лiтнього чоловiка i зразу ж почало заливатися кров'ю. Десятки дробин зрешетили усю голову Даньковi, вибили два зуби, порвали носа. Хотiв щось сказати – i не змiг: свинцевi кульки глибоко в'їлися в неповороткий язик.
«А могло ж так мене покалiчити, – iще вiдступив крок назад Карпо, i всерединi заворушилася шалена радiсть, хоча обличчя було скривлене переляком. – Чортiв Горицвiт! Неодмiнно Горицвiт зрешетив чоловiка. Ох, i рука – тяжка, мов камiнь». Згадав, як на полюваннi Дмитро без промаху бив дичину.
Захеканий, спiтнiлий i злий повернувся на старе мiсце Крупяк, i тонкий нiс його затремтiв, очi, здавалось, ще бiльше стали навскiс, коли почув, як стогне Данько, розмазуючи кров по всьому виду. Згодом пiдiйшли Прокiп Денисенко, Лiфер Созоненко, мовчазнi, похмурi.
– Проскочили, матерi його бiс, – нi до кого обiзвався Созоненко i застиг на мiсцi: побачив, як червонi важкi краплини котились на кожушок Данька i втискались в попелясто-синiй, непрозорий снiг.
– О-о-ок, умхру… Бошеньку мiй… – ледве можна було розiбрати покалiченi слова. Очi в Данька зараз почорнiли i на скронях дрiбно тремтiли тонкi закiнчення брiв.
– He помрете, Якове Пилиповичу, – м'якими кроками пiдiйшов Крупяк. – Я вас до таких лiкарiв – знайомi у мене – завезу, що через три тижнi i слiду не залишиться. Зроблять пластичну операцiю i будете ще кращий, нiж до цього часу. Ходiмо до саней. Нi, нi, тримайтесь. Не дрейфте. Переможемо в боротьбi – i за вами, як за нацiональним героєм, приїдемо. – Мова його була такою ж м'якою, як i хода. Але Карпо, чутливий до всякої змiни iнтонацiї, мимоволi здригнувся, вiдчуваючи у тонi приховану фальш i навiть бiльше – огиду i ненависть. Майже фiзично вiдчув усi порухи, що керували тепер Крупяком.
В лiсах розбушувалась метелиця. Пiд ногами свистiв i гадючився вiтер, а верхiв'я дерев глухо i одноманiтно нили, як невсипущий бiль. Здалеку тоскно-тоскно завив вовк, i мисливським почуттям Карпо вiдчув, що це був самотнiй старий сiроманець.
«Почув кров», – i холодна дрож знову прокотилася тiлом, коли чомусь уявив, що так само, як Данька, мiг би його, Карпа, покалiчити Горицвiт.
– О-о-ох… Уммхираю, – стогнав i заточувався поранений.
– Просто навiть соромно вас слухати. Якове Пилиповичу. Не можна ж бути такому, як дитина: побачить кров i вже плаче. Запевняю словом щирого друга: все буде гаразд, – м'яко заспокоїв його Крупяк. I Данько поволi, похитуючись i затуляючи обличчя руками, важко пiшов до саней. На якийсь момент Крупяк одстав од нього, з розгону налетiв на спiвучасникiв, широко перехопив їхнi шиї мiцними руками.
– Хлопцi, вiн нас усiх викаже. Треба пустити кiнцi у воду. Грiх беру на себе, – i знову поспiшив до Данька, не обертаючись до невеликої застиглої групки.
– Як же воно так? – незрозумiле i з переляком поглянув Прокiп на Карпа.
– А що ж робити? Iнакше всiм доведеться за гратами гнити. йому вже три чисницi до смертi. Ех, не повезло, – махнув рукою Карпо i знову, уже ближче, вловив моторошне виття.
– Певне, що так, – заїкаючись, насилу вицiдив iз себе Лiфер.
Карпо швидко метнувся до коней, вивiв їх з дубняка, i в цей час вiн побачив, як позаду неповороткої обважнiлої постатi Омелян Крупяк поволi пiдвiв руку з пiстолетом, примружився. Нижня губа його перекривилась, одвисла вниз.
Як удар батога, неголосно пролунав пострiл, i Данько повалився обличчям у дубняк. Правицею вiн вчепився за серце, а пальцi лiвої руки вгрузли в теплий липкий снiг, нагрiтий кiнською сечею.
– Поїхали! – перший скочив у сани Крупяк, i в голосi його заклекотiли металевi нотки.
Цей прихований смiх пересмикнув усю постать Карпа. – «Добре, що не зi мною таке… До ранку вовки по кiсточцi розтягнули б…»
…Пiзньої ночi, заснiжений i втомний, з болiсною порожнечею всерединi, Карпо, не заходячи додому, попрямував на хутiр.
– Ну, як? – впився Варчук округлими допитливими очима в сина. Той хотiв одповiсти, але задерев'янiлi губи тремтiли i не слухались його. Потер їх рукавицею, позривав iз брiв крижанi бурульки, потягнувся до мисника, де стояла горiлка.
Блiднучи i збираючи все клинцювате обличчя у зморшки, слухав сина Сафрон. Очi його, набираючи неживого виразу, здавалось, провалились у глибинi западини, а рот 'пересмикувався нервово i не часто. Потiм Сафрон одхилився назад i з усього розмаху кiстлявою вузькою долонею вдарив Карпа в обличчя. Другий удар пройшовся у повiтрi – Карпо вiдскочив убiк i, шаленiючи, стиснув кулаки.
– Батьку, не бийтеся! – кинув глухо i застережливо. – Чуєте? У мене теж на душi…