– Не бити, а вбити мало, сучих дiтей! – пiдскочив до Карпа. – Ти ще менi кулаки будеш на батька сучити! Я тобi насучу!
– Ану, хватить менi! Теж розвоювався вояка! – мiцним ударом одвiв кулак батька. – Треба було самому пiти! – в злобi перейшов на «ти». – Буває невдача.
– Чорти нехрещенi! Лобурi дурнi! Байстрюки! – люто затупотiв ногами, неначе затанцював Сафрон, i пiд очима двома сережками затiпалися фiолетовi зморшки. – Самi себе в домовину вганяєте. Не догадались на дорогу деревину покласти? Зразу б сани, як печериця, репнулись! Не догадались коней пострiляти!.. Бери зараз сiрники – щоб вiд будинку i попелу не залишилось! Хай не добром, а пожарищем злиднi огрiють руки!
– Нi, я палити не пiду! Не хочу ранiше часу лiзти чортовi в зуби.
– Сам пiдпалю! Все спалю! Усе до трiски! – Так схопив з комина сiрники, що пачка затрiщала i приснула бiлими палiчками.
В однiй сорочцi, розкуйовджений i страшний, свiтячи поширеними очима, кинувся надвiр.
– От старий дурень! – вголос вилаявся Карпо i побiг за батьком. Метелиця круто вдарила його в груди, розпахнула поли кожушка. I в цей час загавкав пес, кинувся до ворiт.
– Якого там чорта по ночах носить?! – сердито кинув Сафрон i швидко пiшов до ворiт, до хрускоту затискаючи у кулацi шершаву пачку.
– Вiдчинiть! Прийшла колгоспна варта! – обiзвався простуджений голос Григорiя Шевчика.
– Яка варта? Кого вартувати?
– Твоє добро, щоб не втекло кудись до ранку. I тебе заодно! – весело промовив Степан Кушнiр.
– Моє добро!? – похитнувся, заточився назад. «Моє добро забирать», – обухом ударили цi слова, ударили гiрше, анiж те, що i його, Сафрона, вже взято пiд варту.
– Та вже не твоє, а наше – колгоспне. Народ повертає собi украдену в нього працю.
Сiрники випорснули з руки. Сафрон люто метнувся до хати, зiрвав з стiни берданку i кинувся надвiр. Але на порозi його перепинив Карпо.
– Батьку, не дурiй. Пiзно!
– Вiдстань, сатано, – зашипiв, натискаючи на сина. – Я їх…
– Батьку, про мене подумай, коли про себе не хочеш, – перекрутив Сафроновi руки, вирвав зброю i люто вдарив нею об стовп ганку.
Хряснуло, вiдскочило дерево од залiза, i мимоволi насторожився Карпо: знову почув вовче виття. I зразу зрозумiв свою помилку: може ж так затужити чоловiк.
– Не треба, тату, – з острахом i жалем пiдiйшов до темної тремтливої постатi, що вдвоє перегнулась на поруччя ганку. Схопив в оберемок, хотiв понести в свiтлицю. Та Сафрон вирвався iз рук сина i з хрипом побiг до хати. З-пiд лави дiстав сокиру, але її вчасно вирвав Карпо, здавивши до хрускоту напруженi руки батька.
– Тату, покинь! Покинь! За це обоє поплатимось. А нам ще жити треба, дочекатися свого дня. Чуєте? Жити нам треба! Згнити успiємо, – тремтiло вiд напруги обличчя Карпа: вiн насилу стримував перекрученi руки батька.
I тiльки тепер очi Сафрона зупинилися на Карповi, а той тихо, натискаючи на кожне слово, говорив:
– Ну, вишлють вас на якийсь час. Повернетесь потiм. До мене повернетесь. Ще хiба так заживемо! А замахнетеся сокирою – пропаща година i ваша i моя… Впускайте, тату, охорону. Стерпiть. Я ж до себе побiжу. – Виштовхнувши Сафрона з хати, попрямував у заметiль.
Гомiн уже закружляв на подвiр'ї.
Карпо, щоб нi з ким не зустрiнутись, перескочив через паркан, бiгцем подався додому.
На розстаннi ледве не збив з нiг якусь широку постать, закутану кiлькома хустками.
– Це ти? – пiзнав дружину.
– Ой, Карпе, Карпе, – заголосила та. – Уже прийшли злиднi за моїм батьком. Ой, вишлють його в далеку дорогу… Конi забирають, воли вигонять, плуги вивозять… Усе до колгоспу пливе… I чогось мiлiцiя приїхала. До Денисенка попрямувала.
Карпо похолов, а жiнка знову заохкала.
– Не голоси, i без тебе нелегко, – суворо обрiзав. – Чого це ти так розбухла? – оглянув неймовiрно розтовстiлу дружину.
– Коли до батька прийшли, понатягувала на себе усе, що можна було натягнути: однак заберуть. Бач, як упрiла?
– Бiльше нiкого не чiпали? – схвально подивився на дружину.
– Де там не чiпають! Усiх, кого рятував Крамовий, зачепили… Ой, горенько моє, горе…
«Добре, що я вчасно вiддiлився i не бухнув грошей у господарство», – подумав i сердито гримнув на жiнку:
– Ану, не скавчи! Завила, як над мерцем…
З метелицi вiтер вихопив на мить мелодiйний передзвiн.
«Носить когось в таку пору».
Iще нiчого не бачачи, Карпо сторожко попрямував до тину. По глибоко втиснутих слiдах чоловiка покiрною незграбною тiнню побрела дружина. Важка одежа i розпарена млость п'янили її, гнули донизу, хилили на сон.