– Ну, така я вже рада, така рада, що й сказати не можу, – в який раз говорила Марiйка, не дивлячись навiть, чи Докiя слухає її, чи нi. – Повiриш, серце, як почула про своє горе – ослiпла. Так ослiпла, що зi своєї хати не могла вийти. Iду – коливаюсь, тримаюся за стiни… Як Дмитро?
– Вiдвiз сьогоднi в колгосп реманент i коня здав.
– Як воно там буде? – зiтхнула Марiйка. – А Грицька зустрiну – очi видряпаю iроду клятому. Занапастити хотiв наш вiк i наших дiтей. Де тiльки такої совiстi набрався, лоботряс проклятий. А ще до Югини свататись приходив. Зразу розкусила, що то за ягода була. Ти й синовi скажи, щоб вiн провчив його.
– Навiщо та колотнеча? Хоч ти не нагадуй Дмитровi, бо знаєш його.
– Знаю, знаю! – в очах спалахнув завзятий блиск, i обабiч кiбцюватого носа заворушились тонкi складки. – Не водичка, а кров тече в жилах чоловiка. Менi лихi бiльше до вподоби, анiж тихi та божi.
– I не кажи менi такого. Кожен раз потерпаєш за нього: чи не витiє щось.
– Такий i мiй Iван, серце, – промовила тiльки тому, щоб знову згадати чоловiка. – От покалiчили, поранили, чуть на той свiт не звели, а вiн, думаєш, покається, покине колгосп? I не подумає. Страх, який вредний, – i всмiхається. – Скорiше б одужував. Привезу з больницi, так доглядатиму, що й пилинка не упаде.
– А вiн ще насмiхатиметься з тебе, – i собi примружилась Докiя.
– Звiсно, буде. Вiн такий, – переконливо закивала головою. – Що йому не зроблю, як йому не зроблю: чи добре, чи погано – завжди з чогось поглузує. Не чоловiк, а варивода. Прощавай, серце. Югинi накажи, щоб завтра забiгла, i не сама, а з Андрiєм. Тiльки хай добре закутає його. Бо тi молодi матерi…
Тихими зачарованими вулицями прямує Докiя додому. Зрiдка проскочать, неначе тiнь, санки, упаде з дерева грудка снiгу, заскрипить дорога пiд чиєюсь ходою, i така тиша, що навiть, здається, чути, як тiнь хмарини сковзить по городах, облитих зеленавим сяйвом мiсяця.
Лiворуч вiд дороги згорбилась i, мов старчиха, спираючись на пiдпiрки, увiйшла в снiги хата Григорiя Шевчика. На подвiр'ї лунко стрiляє розколене дерево. До дривiтнi пiдiйшла баба Орина, зупинилася бiля Григорiя, i Докiя, темнiючи, йде протоптаною стежкою до ворiт.
– Вечiр добрий!
– Докiя! – радiсно привiталася баба Орина, а Григорiй на мить так i застиг бiля окоренка з високо пiднятою сокирою.
– Чого ж ти не поздоровкаєшся, паничу? Дрiбна в очах стала? Чи, може, трохи совiсть заговорила? – впритул пiдiйшла Докiя до Григорiя. Вiн увiгнав сокиру в дерево, обернувся до жiнки, витер пiт з чола, для чогось скинув шапку i знову надiв.
– Мовчиш? Стидаєшся чи злуєш, що не викинули тiтку Докiю за чесну кривавицю на мороз?
– Так його, Докiє, так його, – обiзвалася баба Орина. – Ми вже йому з Софiєю такий урок вичитували, що довiку запам'ятає. Що ж ти зробиш, коли з великого розуму дурним чоловiк зробився.
– Тiтко Докiє, винен перед вами. Але ж Крамовий прибрехав. Витягнув iз мене дурне слово.
– Ага. Скiльки тобi рокiв? П'ять, шiсть? Уже й дитину маєш, а своїм розумом не живеш. Прибрехав! Було, значить, до чого прибрiхувати. За старе, що колись було, пасiюєш? Душа, видать, у тебе дрiбна, заздрiсна, – вичитувала тихо i поволi, не спускаючи очей з нахмуреного обличчя Григорiя.
– Що ж я вам бiльше можу сказати? Минулого не повернеш. Прийде час – побачите, що я вам не ворог. Кiнь i на чотирьох спотикається.
– Дурна приказка для нетiпах i тюхтiїв. Ти, може, скоро й людську голову до кiнської порiвняєш?.. Всього доброго вам, тiтко Орино.
I вже закриваючи ворота, чула притишенi голоси:
– Дожився. I менi соромно в очi глянути людинi.
– Досить уже товкти воду в ступi. Буває схибне чоловiк. Так дайте ж йому встати.
– Вставай, вставай, та знов так носа не розтовчи.
XVIII
Перед самою сiвбою раннiх Крупяк знову прибув до Карпа Варчука. На порозi радiсно поцiлувався з господарем, а в хатi забухикав простудженим смiшком, заповнив усю свiтлицю впевненими словами.
Карпо спочатку з внутрiшньою неприязню зустрiв гостя, але потiм, слухаючи його надiйнi плани й перспективи, почав заспокоюватися.
– Весною, хай тiльки вдарить добра погода, – бо знаєш, якi у нас дороги, – капiталiстичне оточення дасть допомогу, – засмiявся, роблячи натиск на «капiталiстичне оточення». – Вiрнi є вiдомостi. Тiльки нам треба дiяти, не сидiти, склавши руки, як святе божество. Надiйнi люди є в колгоспi?
– Ой, мало, дуже мало.
– їх необхiдно так порозтикати, щоб усе господарство контролювали. Треба займати нам команднi висоти в колгоспi, розвалювати його зсередини.
– Команднi мiсця без нас позаймали.