– Погано працюєте, погано.
– А ви нам допомагали? Якийсь план для нас виробили? – зосереджено напався Карпо на Крупяка, i той здивовано похитав головою.
– Роботi вашiй – копiйка цiна в базарний день, – уже шипiв Карпо. – Ви нас тiльки злобою озброювали, якої без вас вистачило б. А де справжнi дiї? Ви їх розмiняли на окремi убивства i пiдпали. Так i мiй батько бунтував ще до колективiзацiї. Пособило це, як мертвому припарка.
– Карпо! Та ти ж молодець! – радiсно сказав Крупяк, зразу ж на ходу змiнив намiр розсердитися на молодого Варчука. – От з такими, новими кадрами, ми зможемо землю перевернути!.. На стайнi хтось є з наших?
– Тiльки на однiй.
– А на другiй? Нема? Жаль! Ну, тодi стайню, де є свiй чоловiк, треба з кiньми спалити. Залишити зараз всю країну без тягла – це виграти половину битви. Вiзьмись у себе за це Не побоїшся?
– Обрався грибом – треба лiзти в кошик.
– Нi, в кошик нiколи не лiзь. Мене вже ледве були не застукали, а вислизнув, – i знову який раз почав хвалитись своїми удачами.
Пiсля вечерi Крупяк лiг у ванькирi i, схрестивши руки на грудях, зразу заснув мiцним сном. Його розкритi уста навiть увi снi смiялися хитрувато i вперто, оголяючи дрiбнi зуби. Карпо вийшов на двiр, обiйшов усе подвiр'я, сторожко виглянув на вулицю.
Темнопопелястi розiрванi хмари полохливо бiгли по низькому обважнiлому небi. Дощ лiниво зашарудiв по розбухлiй землi, i здавалося, що хтось притаївся за деревами, невидимий i могутнiй, як поступ самої весни. Карпо, здригнувшись, вперто пiшов уперед, i вже темiнь сторожкою ходою обiзвалася з другого боку…
– Хто там?
– Югино, це я, Варивон! Буди скорiше Дмитра.
– Ой, що таке? – злякано припала молодиця до вiкна.
– Стайня горить!
Дмитро надiває лише картуза i з пiджаком в руках вискакує надвiр.
Вогка березнева нiч неохоче пiдiймає i збиває набакир червону гостроверху шапку вогню.
Темнi вулицi зрiдка обзиваються важким гупанням i голосами. Варивон зразу ж провалюється в темрявi, i Дмитро тiльки по звуку поспiшає за ним.
Те, що вони побачили, перевершило найгiршi сподiванки: стайня була наглухо замкнена зсередини, а пiдпилi конюхи, що тiльки тепер прийшли до пам'ятi, десь загубили ключi i нi самi не могли вибратися, нi випустити коней. Будiвля наповнилась людським криком i iржанням худоби. Дужi копита марно били в мiцнi стiни, чути було, як туго натягувались ремiннi поводи i обривались, неначе басовi струни.
Той глухий гул болем вiддавався в кожнiй клiтинi Дмитра. Ненавидячим оком оглянув невеликий гурток людей, що кричали, розмахували руками, але нiчого не робили.
– Що! На весiлля прийшли дивитися!? Чи в кiно? – визвiрився i краєчком ока побачив, як товариш Недремний, Степан Кушнiр, Григорiй Шевчик та Олександр Пiдiпригора понесли на руках до першої брами важку деревину.
– Ану, хлопцi, берись! – скомандував Варивон i перший ухопився за березовий кряж. Кiлька рук пiдхопило дерево i через момент вдарили ним по дощанiй брамi. Як перебитi костi, хруснуло дерево, затремтiло, злобно огризнулося i знову хруснуло. Потовчена брама неохоче подалася вглибину стайнi, розчахнулась.
– Вiдскакуй до стiн! – гукнув хтось, i в цей час троє коней вилетiли з стайнi i, високо несучи голови, прожогом кинулись в темiнь. З отвору рiкою покотився дим, а з нього вивалились напiвослiплi, очманiлi конюхи.
Варивон перший скочив у їдкий i гарячий потiк, а за ним наослiп побiг Дмитро. Перед собою вiн почув мiцний тупiт, i пiдсвiдоме притулився до цимбалини. Ослiплений кiнь, почувши людину, кинувся до неї i зупинився, важко хропучи. Дмитро обережно спiймав коня за оброть i, коли той метнувся на нього, надлюдським зусиллям осадив донизу, почув, як пiд рукою затрепетала i перекотилась зморшками тонка перегрiта шкура. З заплющеними очима, захлинаючись i збиваючи плечем коня, Дмитро вибiг у поле.
Яке чудове твоє вологе повiтря, березнева нiч! Неначе здоров'я ллється в груди, очищає розбухлу голову од нестерпного болю i спеки. Яка чудодiйна ти, водо студена. Нiколи в життi ти не була такою доброю i живущою.
Дмитро наспiх втискає в жолоб свiй картуз, пiджак i, дужий, лихий, стiкаючи живими струмками, гордовито вскакує в димну, з роями iскор, рiку.
– Живемо, Дмитре! – мiцною рукою б'є його по плечу вiрний товариш.
– Живемо, Варивоне!
– Ти не зразу, Дмитре, обрiзай поводи. Втихомир трохи худобину, бо всi костi перетовче тобi – оскаженiла, одурiла.
З другого боку стайнi, немов на другому березi рiки, чути хрипкi голоси Степана Кушнiра, Григорiя Шевчика, Полiкарпа Сергiєнка. Варивон аж зупинився на мить.
– Дмитре, невже Полiкарп у вогонь кинувся?