Здалеку пiзнав Григорiй Василину. Жiнка поволi ходила полем. Уся дiлянка пiсля дощу була прибрана густими самоцвiтами, що аж мерехтiли в очах.
– А де вашi помiчницi? – привiтався з молодицею.
– Злякались дощу i повтiкали додому. А менi дощ не вадить, – заяснiло смагляве обличчя, засiяне негустими веснянками. I навiть коли радiла молодиця, усмiшка була сумовита, бо уста її рiзко загинались вниз. Тiльки очi, затемненi чорними вiями i бровами, зменшували вираз природної печалi.
– Ну, тодi я вам допомагатиму пiдсiвати. Приймете?
– Нi, не прийму.
– Чому?
– Боюсь, щоб чоловiк не побачив, вiн у мене ревнивий, – засмiялась тихо, щасливо. Смiх її чомусь нагадав Марту, i ледве не зiтхнув Григорiй… Отак би схилитись iз нею над житом, почути приторк теплої руки…
– Через два днi треба буде заборонувати дiлянку, – сiв навпочiпки i любовно нахилився до мiцного куща, оббиваючи рукою блискучi перлини. Згодом полями пiшов до Бугу: любив у вечiрню пору пройтись над берегами притихлої рiки, пустити за течiєю легкий човен, а потiм уперто вигрiбатися з бистрин i нуртiв.
Увечерi за Василиною приїхав Варивон.
– Жiнко, чи ти не думаєш на полi ночувати? – гукнув здалеку, зупиняючи коней.
– Нi, не думаю, – зiбрала порожнi мiшки i пiшла до гiн.
– Та ти ж мокра, як хлющ. I як так можна? От бiда, що в тебе добрий чоловiк, а варто було б побити, – пiдхопив дружину обома руками i понiс до воза.
– Покинь, Варивоне. Чи ти сказився! Люди ж побачать.
– Ну й хай бачать. Своє несу, а не крадене. Хто ж тебе й пожалiє, як не чоловiк! От дурна баба: ну, цiлуй, бо на землю кину.
– Досить, Варивоне, – iще тiснiше притулилась до його мiцних грудей.
Варивон бережно посадив жiнку на воза, накрив її мокрi плечi своїм сукняним пiджаком i риссю пустив мiцних, норовистих коней. Полюбляв Варивон об'їжджати непокiрну худобу, якої боялись навiть конюхи. Густим пурпуром горiв i мiнився захiд. Теплий вiдпар котився полями; над Великим шляхом низько i м'яко майнула крильми сова, i очi її засяяли, як два вогники.
– Тю, чорт! – вилаявся Варивон. – Носить тебе лиха година.
Василина мерзлякувато повела плечима, а Варивон подивився на небо, задумавсь i тихо промовив:
– Коли б не змокла ти, заспiвали б дорогою на все поле. Горло закутай, щоб не застудила голос.
На перехрестi наздогнали високу, худу i сутулу постать, що сторожко йшла до села. За плечима невiдомого був тiсно ув'язаний зелений тугий мiшок, бiля ременя подзвонювала металева кварта. Щось знайоме i тривожне було в цiй високiй чорнiй постатi. I вже обганяючи її, Варивон скорiше здогадався, нiж пiзнав, що це був Сафрон Варчук. – Пiзнала? – подивився на дружину.
– Неначе Варчук? – вiдповiла, нахмуривши лоба, i ближче присунулась до чоловiка.
– I не вхопило нiде такого гада.
– Варивоне, пiдвези! – хрипло гукнув Варчук i швидко пiшов до воза, розтягуючи в усмiшцi зморшкувате обличчя.
– Я вас пiдвезу тiльки на той свiт, – злiсно процiдив Варивон i погнав конi в село.
XXI
Погода була мiнлива. У травнi раптом похолодало, i Дмитро навiдрiз вiдмовився сiяти гречку.
– Почекаю ще кiлька днiв, а зараз пiду орати на пар, – заявив Степановi Кушнiру.
– Що його робити? – в нерiшучостi завагався той. – Треба посiв вчасно закiнчити, за графiком. За графiком.
– Ви все з тим графiком носитесь, як деякi уповноваженi з району, – натякнув на Петра Крамового.
– Чого ти менi цим уповноваженим печеш очi? – i собi розсердився Кушнiр. – Тиснуть на нього i на мене, щоб скорiше засiвали.
– I вiрно роблять. Але коли кинемо гречку в холодну землю…
– Словом, роби, що хочеш… Я нiчого не знаю. Я знаю: ти сiєш гречку, i сьогоднi дзвоню в район, що твоя бригада засiяла дев'ять гектарiв.
– Про мене, хоч i в область дзвонiть, – невдоволений вийшов надвiр. – Хлопцi, берiть плуги – i поїхали орати на пар, – звернувся до своєї бригади.
– Аз гречкою як? – поцiкавився Карпо Варчук.
– Тебе i гречка кортить? – з серцем нагадав минуле.
– Що ви, Дмитре Тимофiйовичу, про таке згадуєте. – Нахмурився Карпо, вже знаючи, що його передали до суду. – Вам привiт од мого батька.
Нiчого не вiдповiв Дмитро, заклопотаний сiв на воза i поїхав у поле.
Надвечiр до його бригади примчав на машинi Петро Крамовий. Не вилiз, а вискочив з кабiни, радiсний i злий.