I дивно: чим бiльше тривожився Дмитро, тим глибше входив у дороге привiлля своїх ланiв. I хоча знав, що вiн з сьогоднiшнього вечора уже напiводрiзана скибка, але це почуття, коли думав про поле, роботу, йшло десь позаду, як докучлива тiнь, бо вiн усiма своїми думками, почуттями, роботою був навiк зв'язаний з людьми. Те, що кiлька рокiв тому було ще вiддаленим, тепер стало кревним i рiдним. I при однiй думцi, що йому доведеться працювати самому, окремо вiд усього села, аж у дрож кинуло. «Нi, не буде по-твоєму, враже. Не на тобi свiт клином зiйшовся».
Знову болiв i тривожився i знову непомiтно входив у свої бригадирськi турботи: бачив себе на полi, з людьми, чув, як добiрне зерно гречки рiвними разками лягало в теплу, крупчасту землю.
Другого дня Дмитро не пiшов до Варивона. Знав, що знову почне друг розважати його i словами, i чаркою, i пiснею. А яке там в бiса може бути заспокоєння, коли всерединi жили розриваються? Краще вже побути на самотi, десь у лiсах чи на полi.
Перекинув через плече свою двостволку i левадами пiшов до лiсу. Думалось пiти аж до старого городища в несходимому яру.
Луги, як червiнцями, горiли слiпучим квiтом латаття, зрiдка похитувавсь червоними гордовитими голiвками коров'як i мерехтiв iскорками зелений квасок. В лiсах уже прозорий огонь зеленi пiдiгрiвав чорнi столiтнi дуби. Помiж молодою травою, наче хто росою бризнув, рясно цвiли бiлi квiти, темнiли сердечка дикого часнику. Вiтри, струшуючись з верховiть, м'яко йшли понад землею, кружляли в озеречках квiту i знову пiдiймались у гомiнку напiвпрозору листву.
Спочатку затуманеним зором бачив Дмитро весняну красу, а потiм, непомiтно для себе, мiцнiше почав вбирати i барви, i свiтло, i шуми, i шерехи, i спiви.
Бiля полудня вийшов на пасiку, привiтався з Марком Григоровичем Синицею.
– Може, медом тебе почастувати, бригадире? Ходiмо до хати.
– Я вже не бригадир, – затиснув уста.
– Як так? Вiдмовився? Це недобре на твої лiта, – несхвально похитав головою.
– Вiдмовили, – i розказав усе Марковi Григоровичу. Але той тiльки розсмiявся.
– Кажеш, чуть не побив Крамового? Варто було б батогом перехрестити. Вiн i мене повчав: чого ви бджолам на зиму по шiстнадцять кiлограмiв меду залишаєте? Менше треба.
– А що ви йому?
– Можна, кажу, i менше. Все можна. Навiть увесь мед можна вибрати. Всякий господар по-своєму робить. Напишiть менi розписку, що берете всю вiдповiдальнiсть на себе, прикладiть печатку i дайте менi на схованку… – Тiльки носом покрутив. – Ну, ходiмо до хати. Нiчого тобi, Дмитре, не буде до самiсiнької смертi. Нiякий дiдько з колгоспу не викине, – бережно вийняв з густої сивої бороди бджолу. – Заплуталась. Ну, лети щасливо. I де це я вже встиг подряпатись? – здивовано подивився на розiрваний палець. – Треба прополiсом залiчити.
Уся хата Марка Григоровича пропахла медом, воском, пергою i невивiтреним духом квашених яблук. На причiлковiй стiнi помiж вiкнами красувалися у рушниках великi портрети Ленiна i Сталiна, їх подарував Марковi Григоровичу вiдомий український художник, що минулого року гостював у пасiчника, малюючи чудовi лiсовi пейзажi, глибокi яри i городище.
– А ти бачив, як старого нарисували? – вийняв iз скринi шматок полотна…
Сонце грало в зеленому од трави i синьому од цвiту фацелiї обважнiлому саду. Бiля вулика стояв з янтарною рамою осмiхнений Марко Григорович. В його сивiй бородi заплуталась бджола, а над великим крислатим брилем нахилилося гроно червонобоких яблук.
– Чого ж ви не повiсите цю картину на стiнi?
– Що ти? Таке вигадаєш! – аж переляканим стало обличчя пасiчника. – Хiба ж можна старого дiда втулити мiж такi люди? – показав на портрети. – Треба трохи глузду мати в головi. Ось комусь iз знайомих похвалитися – це можна.
I не знав Марко Григорович, що iнша картина «На колгоспнiй пасiцi» висiла на художнiй виставцi, приковувала до себе i ревнивих цiнителiв мистецтва, i широкi кола глядачiв. А на тiй картинi радiсно живими очима дивилися в свiт старий пасiчник i його дочка Соломiя.
Випили медку, звареного з шкоринок щiльникiв.