«Так i моя досада розповзеться, мов цей туман, – подумав, вбираючи очима красу весняного ранку. – Iнакше бути не може. Те, що має жити, – житиме; те, що має цвiсти, – цвiстиме». – Спiрно викорчовував почорнiлi трухливi пеньки, вирубував кущi вовчих ягiд, розчiсував граблями молодi трави, вибираючи сухостiй. Сонце теплою рукою приголубило чоловiка, поволi заспокоювало тривожнi думи, бiль. Але другого дня вони прокинулися ще з бiльшою силою. I не тому, що недовiра знову почала роз'їдати почуття певностi, правоти його дiла. Щось iнше було тут. I не скоро Дмитро зрозумiв, що потягнуло його до своєї бригади, до свого кревного дiла, якому вiддав стiльки турбот i сили… Це добре було б зараз пiти за сiвалкою або сiсти на гонах, мовчки слухаючи розмови хлiборобiв, вдихати гiркий самосад i вiдпар нагрiтої землi. Зрiдка i собi кинути яке слово i знову пiти по живих рiвчаках, обсiяних зерном; ловити срiбний спiв жайворонкiв, що зараз все небо заснували струнами та дрiбно трiпочуть по них своїми круто вигнутими крильцями…
I коли зрозумiв це – здивувався: ранiш його нiколи так не тягнуло до людей.
«Недарма, кажуть, чоловiк у бiдi шукає людської пiдтримки», – зробив не зовсiм вiрний висновок для себе: не тiльки бiда тепер єднала його з усiма колгоспниками.
Весь у роздумах попрямував понад перегнутим берегом рiки. Думки, переплiтаючись, iшли двома тугими, важкими течiями, i в них, як свiтлотiнь на хвилях, трипотiли хвилюючi сподiвання.
Блакитно-райдужними нафтовими плямами просвiтилась кисла низина. Понад кружатками застояної води повитискались грудочки нiздрястої замшiлої землi, ощетинились пучками шершавої осоки. Зовсiм недалеко заскрипiв деркач i – видно – побiг до осередку низини – зеленим струмком стрепенулось верхiв'я трави.
Довго Дмитро оглядав убогу заплавину. Пiд ногами тихо шипiла i попискувала зелень i зразу ж затягувало водою глибоко втиснутi слiди вiд чобiт. I раптом Дмитро аж прояснився: «Попелом, попелом обсiяти цю низину. Тодi сiна в нас буде… хiба ж такi трави зашумлять!» – легко випливали живi слова чи то агронома, чи то з книги.
I вже бачив, як його й Варивонова бригади рубали на лузi чубатий верболiз, викладали ним сухiшi дiлянки i пiднiмали вгору кряжистi округлi стоги.
«Сьогоднi ж метнусь за попелом. То зимою за жiнками не захопиш його. Прямо тобi як золотошукачi на золото накидаються. Порошинки не вирвеш з їхнiх рук», – блиснула iскорка в очах, i, знову забуваючи про своє горе, вiн оживав у нових турботах, фiзично вiдчуваючи, вбираючи очима те, що тiльки-тiльки розкрилось у думках.
– «Викорчовувати пеньки – теж дiло, а от пiдняти врожай з глибини – це…» – аж сам себе похвалив за догадку. I вже вся ця низина з закислими полумисками води i зеленими заосоченими куповинами стала йому близькою, дорогою, як те орне поле, що красується веселим мудрим трудом.
На обiд Дмитро не пiшов. Бiля самої рiки розклав багаття, поклав у присок кiлька картоплин i став пiдсмажувати на шпичцi шматок сала. Синi, кипучi, як спирт, краплини з шипiнням падали на вугляки; приємно запахло свiжиною. I в цей час вiн почув, як далеко понад берегом зацокотiли кiнськi копита. Пiдвiвся. На рослому конi, пригинаючись до самої гриви, мчав до нього Варивон. З-пiд кашкета вибилось пасмо волосся, рудою щiткою коливалось на чолi.
– От кому розкiш! Картоплю пече, сало пiдсмажує, природою любується. Курортник, значить, та й годi. Здоров, Дмитре! – ткнув куцi мiцнi пальцi назустрiч Дмитровiй руцi.
– Здоров, – допитливо поглянув на товариша, i тiло зразу ж напружилось: розумiв – недарма розшукував його Варивон.
– Корчуєш? На iндуську роботу перейшов? – насмiшкувато оглянувся навкруги, покосився на Дмитра. – Ну, а про тебе, бригадире, в газетi напечатали.
– Уже, – спустились плечi, i губи зразу ж посiрiли, як приск.
– Уже, – зажурено в унiсон вiдповiв Варивон, скорботно пiдпер щоку рукою i враз розсмiявся.
– Ти чого? – незрозумiле поглянув на товариша, насторожився i потiм злiсно процiдив: – I ти радiєш?
– I я радiю. Чому б не радiти, товаришу бригадир? – знову з перебiльшеною скорботою похитав головою i знову розсмiявся.
Дмитро нiчого не вiдповiв. Рiзко вiдвернувся од друга i швидко пiшов понад берегом. «Хто б мiг подумати, що Варивон такий порожняк? Що йому? З усього б смiявся, насмiхався. За гостре слiвце рiдного батька продасть. Оце тобi й товариш».