I шкода було чогось, що болюче обiрвалось, як перетягнута струна.
– Дмитре, – наздогнав його Варивон i заспокiйливо поклав важку руку на плече. – Не кип'ятись, бо навiки ошпариш мене.
– Iди, Варивоне, подалi. Не мозоль очей. I без тебе…
– От дурний чоловiк. Я приїхав до нього з радiстю; дивись, як написали про тебе, – i простягнув учетверо складену газету. Дмитро люто вихопив її з рук, розгорнув, швидко пробiг очима по перших шпальтинах, i його зiр прикипiв до третьої сторiнки. В невеликiй статтi «Думи бригадира» писалось про те, як добре працювала його бригада в цю весну i як думає вiн зiбрати високий урожай гречки. Згадувалось i про добiрне насiння, i про бджоли. З жадобою п'ючи кожне слово, вiн уже хмiлiв i обм'якав од припливу великої i млосної радостi.
– Ну, знаєш, Варивоне, бувають же в свiтi чудеса, – здивовано розвiв руками, подивився на товариша, притулив його до себе, поцiлував i тихо засмiявся нервовим смiхом.
– Що це я тобi став таким гарним, значить, як дiвчина? Нi, брате, поцiлунком не вiдкупишся – тут дiло премiєю пахне.
– Чим же тебе премiювати? – засмiявся Дмитро.
– Всiма твоїми книжками про просо! Що, перелякався?
– Ти i так їх менi з самої зими не приносиш… Ну, прямо наче тобi свiт iншим став. I хто б це мiг написати? Спасибi, Варивоне.
– Споживай на здоров'я. А як розсердився спочатку? Вже, напевне, в душi всяку чортовщину на Варивона гнав. Еге ж?… Прочитав я це, Дмитре, i так зрадiв, неначе про мене написали, та ще й сильнiше, бо тобi тепер пiдтримка бiльше важить, анiж менi.
Сiли бiля багаття i, обпiкаючи руки, почали їсти картоплю.
– Стаття – статею, а як далi зi мною? – раптом похмурнiв Дмитро.
– Кушнiр наказав, щоб тебе з-пiд землi витягнути. Зараз же поїдеш. Прийдеться тобi, як iменинниковi, дати коня, а самому пiшки чимчикувати. Незручно ж бригадировi, про якого в газетах печатають, за кiнським хвостом iти. Тiльки ти обережно, мiй Воронько норовистий: як скине тебе – знову в газетi напечатають статтю «Падiння бригадира»… Так поспiшай до своєї бригади сiяти гречку… З району приїздив один працiвник, добре нагримав на Кушнiра. А Крамовий уже, кажуть, не буде уповноваженим по нашому селу – знiмають.
– Бре! Оце так радiсть!.. Ох, i чолов'яга ж попався на моє щастя. Золото – не чоловiк, – розповiв Варивоновi про Iвана Васильовича.
– Так це ж наш новий секретар райпарткому. Iван Васильович Кошовий. Ох, i тетеря ж ти, настояща, значить, тетеря! Не догадався, з ким їхав.
– Та ну?!
– От тобi й ну! Нiколи не думав, що ти такий дядько-не-догадько.
– Помовч уже. Побачив би, яким би ти став догадливим, коли б у моїй шкурi цi днi пожив. Усе всерединi переїлось. От i вини не чув за собою, а йдеш серед людей мов клеймований. Що не кажи, а вiдiрватися нам вiд колгоспу, вiд своєї сiм'ї – це прямо видима смерть. До цього нещастя не почував, скiлькома нитками я зв'язаний з усiма.
– Це правда, Дмитре. По-iншому все у нас пiшло. От вiзьми подивись, якими нашi баби стали. То ранiше зберуться – усi кiсточки одна однiй перемиють, усi брехнi в одне рядно стягнуть, за яйце одна-однiй очi видряпає. А тепер вони ще й нам носа утруть, їм почесть почала снитись. Москва, ордени. Не бачив ти, яке жито моя Василина з Шевчиком вирощує? Думаю – не в однiй газетi про це напишуть, навiть бiльше, нiж про тебе, – хитро примруживсь. – Зроду такого жита не бачив. I вже її, бабу мою, навiть в недiлю в хатi не втримаєш… Життя!
– Життя, – погодився Дмитро, лежачи на травi i мало дослухаючись до слiв товариша: своя радiсть заполонила всi його думки. «ксть же такi люди», – з подякою пригадував риси обличчя Iвана Васильовича.
У високому блакитному небi паслися кучерявi бiлi хмари, над берегом сяяли глянсуватим листом верболози i явори, а сонячна дорога, перекинута через Буг, ворушилася живими злитками кипучого срiбла. Далекi хати невеликого сiльця, як отара гусей, спустились до рiки i, здавалося, от-от розмахнуться крильми i полетять в слiпучу голубiнь, обвiяну яблуневими пахощами. Як все покращало навколо i на серцi. Життя!
– Знаєш, Варивоне, я тепер iз шкури вилiзу, а доб'юся такого врожаю гречки, що тобi i в снi не снилось. Як не є – слово партiї дав.
Варивон здивовано подивився на Дмитра: нiколи досi не любив хвалитися наперед. Видко, добре прорвало чоловiка.
– Значить, з колосочка буде жменька, а з снопика мiрка.
– Еге ж, – коротко вiдповiв, пiрнаючи в хвилюючi роздуми. Вiн зараз навiть фiзично вiдчував, як чорними намистинами лягає гречка в рiллю, як зеленими сердечками покривається нива, нiжними червоними стеблами розколихує грона врожаю.