– Похвали мене, моя губонько, бо роздеру до самих вух.
XXV
Сафрон Варчук, повернувся iз заслання, першi днi тiльки висиплявся та вiд'їдався. Зрiдка, i то вечорами, з'являвся на люди, але говорив обережно, мало i повiльно-повiльно, мов кожне слово зважував усерединi на точнiй вазi. Однак його чорнi, глибоко запалi, без блиску очi уважно i з недовiрою придивлялись до всього
Вiн знав цiну життя, розумiвся на людях, на тих явних i прихованих пружинах, якi рухали людськими вчинками, вiдчував силу карбованця, достатку, але те, що вiн тепер побачив у селi, глибоко збентежило i ще бiльш насторожило. Що його односельцi зараз дружно i добре робили в колгоспi, добивались високих урожаїв зерна i цукрового буряка, – це було зрозумiло: люди побачили, що чесною спiльною працею вони виб'ються iз споконвiчних злиднiв. Правда, краще б їм той колгосп огнем ясним згорiв, у землю запався, але ж… батогом обуха не пересiчеш… По-своєму розумiв i потяг молодi до науки: на легшi хлiба хочуть перейти, не все ж бiля землi та в гною барбатись. Напiвзрозумiлою була зовнiшня змiна, що особливо позначалась на молодi: хлопцi й дiвчата тепер ходили в шерстяних костюмах, хромових чоботях чи туфлях, в шовках. Правда, люди люто лаяли на селi торговельну сiтку – мало краму доставляє, але звiдкись добували все необхiдне, одягалися добре. Зовсiм зникло полотно: нiхто в селi вже не пряв, а ткацькi верстати пiшли на дрова. Про фарбовану бузиною десятку навiть i старi люди забули, начеб не носило її все село яких-небудь десять рокiв тому. А вiн за все своє життя не зносив хромових чобiт, не купив доброго сукна: збирав грошi, прикуповував землю, дбав за господарство. Навiть жiнцi, коли та була молодшою, купував набiр рiдко i неохоче. А Карпо? – з усмiхом згадав сина. – Вiн у батька вмiв красти i собi щось справити… Ну, що ж, така, видать, тепер мода пiшла: всi один перед одним хваляться обновами. Подумати тiльки: одвiчнi злиднi, що за миску муки на переднiвку в три погибелi гнулися перед ним, тепер одягають своїх дiтей у шовки, крепдешини i таку чортовщину, що натщесерце не промовиш… Але зовсiм незрозумiлим було те безкористолюбне завзяття, з яким працювали передовики. За додаткову невсипущу працю вони навiть вiдмовлялися вiд оплати. Високий урожай радував їх не стiльки тим, що бiльше перепаде, скiльки новим досягненням, перемогою, державною любов'ю. От у минулому роцi колгоспники, достроково виконавши свої зобов'язання, без усякого натяку чи нагадування зверху завезли на зсипний пункт додатково ще шiсть тисяч пудiв зерна. I який-небудь тобi Полiкарп Сергiєнко гордо заявляє: «Наш подарунок Вiтчизнi, щоб до соцiалiзму скорiше iти…» Тямить вiн там, в тому соцiалiзмовi що-небудь, а голову дере вище телеграфних стовпiв. На якi подарунки розщедрились! Це тiльки подумати: шiсть тисяч пудiв. Нi, тут явно є якесь приховане хитрування, тiльки вiн ще не встиг його вхопити своїм допитливим оком. Хотiв було про це поговорити з таким спокiйним, наче нiчого собi чоловiком, як Олександр Пiдiпригора, i ошпарився. Якось дзвiнкого зоряного вечора зустрiвся з Олександром Петровичем бiля колгоспного ставка. Розговорились. Обережно, мов тонку матерiю, промацував словами Варчук колишнього середняка, що всiма своїми жилами сидiв у землi.
– Придивляюсь це, Олександре, до наших людей – багато змiн бачу. Покращали люди. Заможнiше жити стали, в достатки увiйшли – i покращали. Велике дiло багатство. Правду кажу?
– Як тобi сказати, – почав повiльно пiдбирати слова. – Не в багатствi я правду бачу.
– А в чому ж? – здивувався i насторожився: не було в голосi Олександра тiєї селянської замкнутостi, непевностi, що ранiше спотикачем ламала незграбнi думки. Мова i тепер була мало гнучка, але сильна, певна.
– От вiзьми ти життя кiлька рокiв назад. Немало багачiв усяких було. Та, щоб не позичати прикладу в сусiдiв, тiльки не зобижайся уже, почнемо хоча iз тебе. Купався у розкошах! Ну й що ж, кращав ти? Не помiчали такого, а збоку воно виднiше було. Чим бiльше ти розживався, тим сволотнiшим ставав. А ти говориш – багатство.
– То дiло минуле. Я його роботою спокутав, – зразу ж нахмурився Сафрон, не радий, що й розмову завiв. «Теж агiтатор найшовся».
– Ну, що спокутав – спроста не повiрю. Це наша держава пожалiла таких, як ти: може виправитесь. За це їй у ноги тричi поклонись i так працюй, щоб не багатство муляло тебе, а чеснi дiла на розум i руки лягали. I вже коли ти хочеш знати усю правду, чого ми покращали, то тут iнакшої думки не найдеш: Батькiвщина наша виросла i нас вона виростила. Темних, скрючених злиднями мужикiв громадянами всього Союзу зробила. Моїх дiтей ученими зробила. То перше найбiльшим моїм щастям пара дерешат була, а тепер скажи я своїй бабi про таке щастя, вона б менi рогачами голову побила б, дарма що у тридцятому роцi знову ж таки цi рогачi по менi їздили, щоб у колгосп не записувався. Ех, темний ти чоловiк. Зачерствiв, як задавлений мозоль. Мiй синок, що в Ленiнградi учиться, сказав би точно: борсаєшся ти в капiталiзмi, як жаба в багнi. От тобi справжня правда…