Так саме незрозумiлою i зовсiм-зовсiм чужою стала йому Марта. Зустрiла його без будь-якої радостi, просто, ну, так, начеб вiн приїхав не пiсля заслання, а по недовгiй подорожi. Стримано поговорила, а потiм запитала:
– Ви в колгосп думаєте поступати? – навiть батьком нi разу не назвала… Сказано, приймачка.
– Чого я там не бачив? Не менi цей хрест на своїх плечах таскати. I тяжко, i соромно хилитись перед тими, хто менi кланявся. Я ще не всю свою гордiсть кинув пiд ноги, – вiдповiв, випростовуючись, начеб скидаючи зi спини якусь невидиму вагу, i його очi просвiтились темною вiльгiстю. «
– То й погано, що не спопелiла вона, ота лишня гордiсть ваша. Пора забути все старе. Чесною працею спокутувати свої грiхи.
– Так ти думаєш, що я такий грiшний? – затремтiв голос, i вiн уже з гнiвом поглянув на Марту, хоча, повертаючись ( у село, твердо вирiшив нi з ким тепер не встрявати в суперечку, бути тихим i привiтним, ховатись подалi вiд людського ока.
– Да, я так думаю, – твердо вiдповiла Марта. – Люди вам законом все простили. Почнiть по-iнакшому своє життя.
– Нерозумна ти, Марто, – хотiв вилаяти її, але вчасно i стримався. – Ще мало ти знаєш життя людське. Пiвень солов'єм не заспiває. I давай ми бiльше про це не будемо говорити iз тобою. Кожен, звiсна рiч, живе по-своєму: коняка знає своє стiйло, невидющий крiт – нору, а птиця – гнiздо. З одним аршином до всього не пiдступиш. Я краще для себе викохуватиму яблука, анiж для всього циганського табору, – їдко натякнув Мартi на її роботу i зразу ж осмикнув себе назад, заговорив тихiше, навiть приязнь забринiла в голосi: – Старий я вже, Марто. Менi скорiше про смерть думати, нiж про вашi колгоспи.
Але молодиця вловила фальшивi ноти в голосi, задумалась i вже майже нiчого не говорила.
Вигодував ворога… Тiльки один Карпо може порадувати», – важко зiтхнув, проводжаючи Марту до порога…
Одначе не довелося Сафроновi обминути колгосп. Якось надвечiр приїхав з району Омелян Крупяк. Радiсно привiтався, заметушився по просторiй Карповiй хатi, наповнив її словами i безтурботним смiхом. Нiколи, подивившись збоку на цього непосидючого, хвальковитого, недалекого на перший погляд чоловiка, не можна було б подумати, що за цiєю зовнiшньою трiскотнею приховується майже iнстинктивна настороженiсть, недовiра i холодний, жорстокий розум.
– Тепер я на деякий час заживу хуторянином. Уже й мiсце облюбував, вибрав для своєї станцiї – над самим Бугом, бiля вашого села. З половини менi зберуть луги. Випасатиму корiв, їстиму українську холодну сметану та гарячi вареники i сам купатимусь, як вареник у маслi. Директор! – самозадоволено вдарив себе рукою по животi i розсмiявся.
– Омеляне, вiзьми мене до себе. Буду в тебе завгоспом. Кожну стеблину допильную. I тобi буде добре, i менi непогано. Менi…
– Нi, Сафроне Андрiйовичу. З цього пива не буде дива, – зразу ж перебив, i темносiрi очi мигнули вогнем лукавства.
– Чому? Боїшся? – розсердився Сафрон.
– Ха-ха-ха! Коли б я боявся, не грався б з вогнем. Ви ж бачите, що по вуглячках танцюю i витанцьовується поки. Не без iнтересу живу, а думаю ще краще жити, розмахнутись на всю свою вдачу, – i театрально простяг руку до висячої лампи.
– Та уже бачу: починаєш розмахуватися i забуваєш тих, що тебе рятували.
– Не гарячiться, Сафроне Андрiйовичу. Вiд злостi печiнка буде болiти, – i знову засмiявся. – Я для вас кращого хочу. Моє дiло таке: не сьогоднi-завтра про мене можуть пронюхати – i знову: «Пiднiмай, сово, крильця», – проспiвав надтрiснутим тенорком. – А ви за мною не вженетесь – лiта не тi, дiла не тi… ну й почнуть вас допитувати: чого це завгоспом стали, якi зв'язки мали зi мною i всяку мiзерiю, що дальнiми таборами пахне. А ви ж побували вже там…
– Це ти правду кажеш, Омеляне, – з зiтханням погодився Сафрон. – Що ж, доведеться менi потроху торгiвлею зайнятися. Не хотiлося б на старiсть костi поїздками тривожити.
– Не радив би, – ненадiйне це дiло, – споважнiв Крупяк. – Всякий дiдько буде чiплятися. Моя вам рада – вступайте до колгоспу.
– Спасибi за таку раду. Вона так менi до серця, як мотузок на шию, – нахмурився Сафрон i нервово пройшовся по хатi. Обвислi фiолетовi сережки навколо очей здригалась, окреслюючи лiнiї глибоко захованих неспокiйних прожилок.