XXVI
Iван Васильович Кошовий звичним рухом поправив густий каштановий чуб, повернув усi папери Крупяку, замисливсь. Тепер його примруженi очi втратили голубi краплинки свiтла, здавалися важкими, свинцевими, як осiння вода.
Вiдчуваючи, про що зараз думає Кошовий, Крупяк переконливим голосом грунтовно почав говорити про майбутню роботу, натискуючи на її широчiнь i значущiсть.
– Наша дослiдна станцiя буде вивчати флору i фауну всього Подiлля, допомагатиме колгоспам одержувати вищi врожаї споживних лугових трав. Ми проектуємо поставити роботу на вiдповiдну височiнь.
– Чи не думаєте ви, товаришу Моторний, що занадто багато вам видiлили землi? Для дослiдної станцiї i менше вистачить.
– Нi, нi! Нiяк менше не можна. Наука вимагає не грядочок, а широкого розмаху, – театрально пiдвiв вгору обидвi руки Крупяк. – Надiюсь, до нас будуть приїжджать люди з усього Подiлля, а може й України.
– Це все добре. Але стiльки вiдiбрати землi у колгоспникiв…
– Чого вам турбуватися? Не свою ж вiддаєте?.. – i зразу ж осiкся, почувши на собi до фiзичного болю важкий i насторожений погляд Кошового. Зрозумiв, що той не простить йому цих слiв, запам'ятає їх i в думцi вилаяв себе за необережнiсть. Однак зразу ж його обличчя уже набрало виразу справжнього натхнення: – Розумiю, розумiю, важко вам, Iване Васильовичу, кривдити колгоспникiв. Але ж це для науки, для радянської науки, якiй самовiддано служимо ми, скромнi науковцi. I нема горя без добра: це примусить колгоспи розводити люцерну, конюшину, тимофiївку.
– Iнтересна ваша теорiя, – насмiшкувато i заклопотано подивився на Крупяка. – Тiльки не до вподоби вона нi колгоспникам, нi менi. Не можемо ми стiльки видiлити землi для станцiї. Це означає поставити пiд загрозу наше тваринництво.
– Як не можете? Це ж Наркомзем…
– Гаразд, – нетерпляче поморщився. – Подайте менi перспективний план свого господарства та його агрообгрунтування – пiдвiвся з-за стола i попрямував до виходу.
– Добре! Сьогоднi ж подам, – поспiшно, з готовнiстю вiдповiв, дивуючись, звiдки вiдомi секретаревi такi вузько спецiальнi термiни.
Уже сидячи в машинi, Iван Васильович твердо вирiшив написати листа до Ради Народних Комiсарiв.
«Iще одна така постанова – i весь район залишиться без лугiв. Не те що для колгоспника, а й для ферми невистачить сiна. I якi розумники ухвалили стiльки землi вiдпустити? Чим їх освоїть станцiя?»
Машина пiшла понад Бугом. Зеленi соковитi трави пригасили дорогу. Понад колiями цвiла жовтими краплинами зiновать, розгойдана бджолами i господаровитими джмелями. Одцвiтали крупчастi опуки молочаю i гордовито червонiли голiвки коров'яку. З верболозiв вилетiла чорна широконiска, на сонцi яскраво замерехтiли бiлоснiжнi окрайцi крил i згасли на острiвцi, обсiяному дрiбним камiнням i жовтими плямами злежаних пiскiв. Не встиг птах впасти в кущi, як островом, горблячись, пробiг бурий заєць, свiтячи, неначе дзеркальцем, бiлою шерстю вуха.
На водi зачорнiв невеликий рибальський човен, вдалинi забовванiла висока чоловiча постать, що, здавалося, входила в саме небо, закидане бiлими брилами хмар. Коли машина порiвнялася з рослим чоловiком, Кошовий зразу пiзнав Дмитра Горицвiта.
– Дмитре Тимофiйовичу, що робиш на лугах? – весело скочив на землю.
– Iване Васильовичу! – здивовано i радiсно промовив Дмитро. – Спасибi вам велике. – Гаряче обома руками потис руку секретаревi райпарткому. I бiльше нiчого не мiг сказати. Хоча, здавалось, зроби iще одне зусилля – i слово проб'ється ; легко i добре, як в розмовi з найближчими людьми. З якогось часу вiн пiдсвiдоме вiдчував, що слова повно збираються в ньому, тiльки страшно вирватися з ними на люди, як колись було страшно у повiнь кинутися в Буг, де потопала невiдома дiвчина, – Спасибi вам, Iване Васильовичу, – ще раз повторив.
– Нема за що. Гречку посiяв?
– Посiяв. А це луги оглядав iз своїм товаришем Очеретом. Хочемо якось їх до пуття довести. Невистачає нам сiна, Iване Васильовичу.
– Невистачає? – задумавсь, але нiчого не сказав про дослiдну станцiю. – На травосiяння треба налягати.
– Я теж так думаю. Клевер-тимофiївка – ось наш порятунок.
– Чому так думаєш? – з цiкавiстю оглядає Дмитра. – В книжках читав?
– В книжках. З агрономом радився i сам сiяв, коли почали сiвозмiну запроваджувати. Земля пiсля клевера-тимофiївки як золоте дно – все уродить. Грунт стає структурний, не засмоктується i азоту вволю має.
– Вiрно. Ми нiколи не будемо мати високих i сталих урожаїв без посiву багаторiчних трав: вони вiд ранньої весни i до пiзньої осенi нагромаджують у грунтi органiчнi речовини. Тому так тепер партiя пiклується про запровадження травопiльних сiвозмiн… Дмитре Тимофiйовичу, роботу Вiльямса по землеробству знаєш?