– Наука – не битий шлях, де все ясно i один рецепт. Ось послухай, – i заливав Григорiя новими доводами.
Одначе один неприємний випадок охолодив повагу Григорiя до Крупяка i навiть породив пiдозру – можливо, тому, що болiсно сприйняв до серця те, що було таким дорогим.
Коли буйнi жита на дослiднiй дiлянцi пiшли в трубку, Григорiй завагався: чи варто їх пiдживлювати азотистим добривом i калiйною сiллю. За порадою звернувся до Крупяка. Той уважно вислухав його, замотав головою.
– Нi в якому разi, нi в якому разi. Виляже ваше жито i не пiдведеться. Тодi будете косити на пашу свою працю.
Григорiй послухався i обсiяв дiлянку тiльки суперфосфатом. Через кiлька днiв, у недiлю, вiн знову заглянув на станцiю, але Крупяка не було дома.
– Ну, як дiла, товаришу начальник? – весело зустрiв його на стежцi дослiдник флори високий смаглявий Якiв Романенко. – Може, в шахи загуляєм?
– Нема часу, – завагався Григорiй.
– Боїшся мата одержати? – засмiявся задиристо. Якось особливо умiв смiятися чоловiк: кожна риса жадiбно допитливого обличчя сповнювалась зверхньою розумiючою насмiшкою.
– Винось шахи, товаришу флора.
– Оце iнша справа, товаришу начальник.
Полягали на травi бiля Бугу, беззлобно пересварюючись, вткнулися в лаковану дошку. Перемiг, правда, не без труднощiв, Романенко, i знову почав насмiхатися:
– Це тобi, товаришу начальник над рослинами, не дiлянки доглядати. Проморгав свою королеву. Гляди, щоб iще чогось не проморгав. Ну як, пiдживлював своє жито?
– Пiдживлював. Тiльки селiтри i калiю не внiс.
– Чому?
– Щоб не вилягло.
– Який ти обережний став! – здивовано засвистав Романенко. – У шахах в тебе бiльший розгiн… Це добриво якраз пiшло б на утворення зерна, а не листя i стебла.
– Невже?
– От тобi й невже, я ж тобi говорив: ти не тiльки королеву проморгаєш.
– Це менi ваш директор товариш Моторний порадив.
– Ну, я не директор, – загарячився Романенко, – але такої дурницi нiколи б не городив. – Як вiтром здуло його хитрувату насмiшкуватiсть. Обличчя стало зосередженим i впертим.
– Невже товариш Моторний мiг помилитися?
– Помилитись? – для чогось перепитав Романенко, скубучи рукою молоду травицю. – Може, тут щось i бiльше є, нiж помилка…
На стежцi з'явилася невисока постать Крупяка. Вiн пiдозрiло i насмiшкувато оглянув Шевчика та Романенка. Така дружба найменше подобалася йому.
«З цього молодого шпака не можна очей спускати. Усе йому не подобається. До всього йому справа є. Теж менi науковець. Тiльки з вишу вискочив, оперитися не встиг, а вже на захiднi науковi свiтила починає тiнь наводити. Лисенковець жовторотий. Якось треба непомiтно сплавити його зi станцiї, бо це iз тих раннiх, що до самого корiнця докопуються».
– Ну, чемпiони, хто iз вас перемагає? – невимушене засмiявся, пiдходячи до шахiстiв. – Може, зi мною хтось позмагається?
– Можна, – вiдповiв Романенко. – Яка рука?
– Права… Знову менi чорнi!
– Ви завжди чорними граєте, – покосився Романенко на Крупяка.
– Бо мої науковцi об'їжджають мене, – вiджартовується, не випускаючи жодної iнтонацiї Романенка.
– Нi, в роз'їздах бiльше директор буває… Шах вашому королю. Нехай пiдiймає поли.
– Вiдступаю назад.
– А як же iнакше!
– Помилку зробив.
– Це не помилка, а щось бiльше.
– Один хiд був невiрний.
– На мою думку – усi. Iще шах.
Крупяк почав нервуватися.
– Програю.
– Що й треба було довести!
«Нi, таки тол необхiдно десь подiти, не тримати тут, – твердо вирiшує Крупяк. – Цей жовторотий насмiшник до всiх потайникiв добереться».
З тяжким серцем повертався Григорiй додому, хоча й не знав, кому вiрити: чи Романенку, чи Моторному Одначе сумнiв не давав спокою, почала закрадатись пiдозра, шо неспроста Моторний порадив йому не висiвати мiнеральнi добрива. Згодом Григорiй напав у обласнiй бiблiотецi на потрiбну лiтературу i, сердячись на себе i особливо на свого порадника, вичитав, що мiнеральне добриво тiльки збiльшило б урожай. Пiсля того його цiлу нiч мучили турботи, а ранок стривожив i налякав до пiвсмертi.
З заходу небо почало закипати брудножовтими хмарами. Свiтлiючи, вони все вище пiднiмались угору, i раптом сипнув град. Холоднi, завбiльшки як лiсовий горiх градини, просвiчуючись двома темними колами, були на диво схожi на мертвi риб'ячi очi. Земля вкривалася бiлою рухливою пеленою, i Григорiй, сповнений внутрiшнього болю, нашвидку одягнувся, схопив у руки шапку i кинувся в поле, ледве вiдчуваючи дошкульнi удари градин. I чим далi вiн бiг омертвiлими вулицями, тим мiцнiше перемежовувались почуття страху i надiї: здавалось йому – град зменшувався або рiдше йшов з правого крила хмари.