На перехрестi Григорiй побачив невелику, очевидно, жiночу постать, незграбно запнуту великим брезентовим плащем. Щось знайоме було в прискоренiй ходi, в характерному поворотi голови. «Василина!» – здогадався, вже наздоганяючи молодицю.
– Ти куди, жiнко добра?
– На поле, – сумовито глянули на нього потемнiлi виразнi очi. Усе обличчя молодицi було мокре. Пасмо густого волосся прилипло до чола. – Що буде iз нашим житом? Стiльки працювали…
– Не знаю. Здається, зменшився град… Зменшується!
Поки вони добiгли до своєї дiлянки, небо прояснилось, засинiло льодком, i сонце раптом обсiяло всю долину перебивчастим негустим сяйвом.
– Вилягло! Усе вилягло! – з болем вигукнула Василина i для чогось почала вигрiбати з поля на дорогу добiрнi градини. Холоднi мармуровi грудки вогнем обпiкали руки, затискали подих у грудях.
Григорiй зупинився серед поля, почуваючи, як боляче каменiє його тiло. Жита, – неначе хто велетенським котком проїхався по них, – лежали на землi. Важко нахилився до ниви, перебираючи пальцями свою невсипущу працю. Стебла були перегнутi, але не переламанi. I зразу ж зажеврiла надiя. Тихо пiдiйшов до Василини, заспокоїв:
– Ще пiдiйметься наше жито.
– Пiдiйметься? – аж пiдвелася i поглянула заплаканими очима на Григорiя…
– Неодмiнно. Стебло мiцне i нiде не перебите. Ось перевiримо всюди.
Обходячи ниву, додивлявся мало не до кожної стеблини. А сонце уже дужче пригрiвало; запарувала земля, потiм прокинувсь, дмухнув вiтер, i все поле почало ворушитись, пiднiматись зеленим огнем.
– Григорiю, ви бачите? – захоплено вигукнула Василина, I знову очi її просвiтились сльозами.
– Дивлюсь, – радiсно вiдповiв, прислухаючись до такого рiдного i дорогого шереху i шуму. I не витримав Григорiй, щоб не похвалитись:
– Василино, ти бачила коли-небудь таке поле?
– Не бачила. Батько мiй приходив позавчора з лiсу. Подивився на нашу дiлянку й тiльки головою похитав. «Немало, – сказав, – прожив я, дочко, на землi, а такого дива не стрiчав. Тепер i лаяти не буду, що цiлiсiнькi днi пропадаєш на полi. Заслуга вам вiд людей велика буде. А держава, гляди, ще й медалями нагородить».
– Ну, то вiн уже хватив через верх, – злякано замахав руками Григорiй, чуючи, як аж холодiє всерединi вiд незвичного хвилювання. – Перехвалив нас твiй батько.
– Перехвалив, – охоче погодилась молодиця, але вираз її обличчя говорив зовсiм iнше, нiж слова, говорив те, що було душевно зрозумiлим i їй, i Григорiєвi.
Пiсля пережитого страху вона тiльки тепер вiдчула глибоку втому, але додому не йшла: хотiла побачити, коли пiдiймуться останнi прим'ятi гнiзда буйного жита. Незабаром прийшов на поле Варивон. Ще здалеку гукнув:
– Воркуєте, вражi дiти! Я зразу догадався, що ти, жiнко, на побачення спiшила. Гляди, щоб гарапник не погуляв по тобi.
– Гарапник два кiнцi має, – уся зарошена i щаслива, пiдiйшла до свого чоловiка. – Подивись, яке жито у нас!
– З кожного колоска буде жменька. А чи скоро ти навчишся готовi пампушки збирати? В Ободiвському колгоспi, кажуть, уже на плодових дiлянках четвертушки вина родять, а скоро й пiвлiтри почнуть.
– Цить уже, – засмiялась i вогкою рукою затулила уста чоловiковi.
– Навiть i висловитись не дасть. Що то, значить, дай жiнцi рiвноправiє, – з удаваною скорботою похитав головою Варивон. – Ну, пора уже додому… Григорiю, а ти не думав над таким дiлом: чи не можна стебло пругкiшим зробити? Щоб, як лозина, було: куди хоч погнеться, а встане.
– Думаю, Варивоне, – коротко вiдповiв, слiдкуючи, як перекочуються полем обважнiлi жита, пересипанi янтарними, наче ягоди, краплинами.
Неквапною ходою, торкаючись один одного руками, Варивон i Василина пiшли у село, а Григорiй ще довго ходив полями, що прiсно пахнули молодим вiдпаром.
Увечерi зайшов на конюшню, оглянув коней, поговорив з конюхами i подався на короварню.
– Григорiю! У нас сьогоднi радiсть. Принцеса двох теляток привела! – вибiгла йому назустрiч мiцнотiла завзята Катерина Прокопчук.
– Це добре. А чого у вас гнiй не вивезений подалi од короварнi? Всяку нечисть, мух бiля молока розводите.
– Вже двiчi казала конюхам. Не слухають мене.
– А головi казала?.. Якi телята славнi, – пiдiйшов до породистої корови, що саме умивала язиком своє дитя. Доторкнувся до телички, i Принцеса жалiбно замукала, вивертаючи назовнi вогкi, сумовитi очi. – Не плач, не плач…