Добрi лискучi конi побiгли пружною луговою дорогою.
– Корiнь зведеного квадратного рiвняння дорiвнює половинi другого коефiцiєнта, взятого з супротивним знаком, плюс – мiнус корень квадратний з квадрата цiєї половини –без вiльного числа… Це ми знаємо, – косуючи, як птах, одним оком у книгу, перевiряв себе хлопець… – Корiнь повного квадратного рiвняння дорiвнює дробовi… дорiвнює дробовi. дробовi… – I вже забувши про все, не бачить, як назустрiч йому випливають першi фури iз сiном, як весело переморгується i пирхає молодь, спостерiгаючи за своїм товаришем.
– Льоню! А плюс Б – скiльки буде? – переливається здоровим смiхом басовитий голос двадцятилiтнього велетня Прокопчука.
– А-а-а! Це ти, подвiйний знак! Бiднi, бiднi коненята – аж з шкури вилазять, такi центнери везучи, – зразу ж вiдповiдає Леонiд.
– Товаришу «академiк», А плюс Б – скiльки буде? – обзивається задьористий тенорок невеличкого смаглявого Бориса Зарудного, i всi хлопцi разом з Леонiдом вибухають смiхом.
– А я вже нову формулу чув, – невгаває Прокопчук. – Леонiд плюс Надiйка дорiвнює опануванню всiєї алгебри.
– А ти скажи: чому дорiвнює Леонiд плюс Степан Кушнiр?
– Ха-ха-ха!
– Ей ви, многочлени, хоч iз хур кубом не позлiтайте, бо розпадетесь на первiснi чинники, – весело обзивається «академiк».
Леонiд набирає сiно аж бiля електростанцiї. Один вигляд нової будови, що пароплавом зупинилась на живiй сiтцi опромiнених хвиль, знову викликає недобре почуття до Степана Кушнiра. «Проморгав, проморгав», – перекривляє про себе iнтонацiю голови. – А послухався б нас, молодих, i не проморгав би. Який ти тепер план покажеш…»
– Дядю Льоню, вiзьмiть мене iз собою, – пiдбiгає до високої хури Андрiй Горицвiт.
– Отакої! – не стiльки здивований проханням, як тим, що його вперше назвали дядею, протягає Леонiд. – Чому ж ти, одночлен, не бiля машини?
– Вони ще удосвiта на завод поїхали. Вiзьмете?
– Чого ж? Врублимо i вилiзем на хуру. Помагай, Андрiю!
Хлопчак, хоча й чує приховану насмiшку в голосi Леонiда, але обома руками вчеплюється в мотуз, повисає на ньому i, в ритм рухам парубка, усiм тiлом тягне вiрьовку донизу.
– А ти мастак до роботи, – хвалить Леонiд. – По конях! Андрiй проворно вибирається на хуру. Звiдси перед ним розкидається, неначе казка, усе Забужжя.
– Дядю Льоню, так ви дубки i не побудували?
– Не побудував, пiонерiя, – хмурнiє. – Але ось катер швидко закiнчимо. Вже моторчика дiстали, прочистили…
– Я знаю. З автомашини. А мене навчите коло катера ходити?
– Аякже! – говорить таким тоном, що не розбереш, чи смiється, чи погоджується.
– Спасибi, дядю Льоню. – Хлопець замовкає, а потiм, запинаючись, нiяково повiдомляє: – Вiд Надiйки Кушнiр є телеграма Пiслязавтра приїде. Це Iвась менi похвалився. – Найтяжче було сказане, i хлопчак, не дивлячись на Леонiда, стає на весь зрiст, оглядаючи навколо спiвуче привiлля.
– Андрiю, провiр мене по алгебрi. Ось за цими правилами прослiдкуй, – смiючись, притягує його до себе Леонiд. Вони щiльно обоє умощуються на передковi, i їхнi обличчя стають поважними, зосередженими.
Степан Кушнiр пiзно повернувся з сельбуду, задоволений i зборами, i самим собою.
– Свiти, стара, гас, – розсипав копiйку! А скоро електрику засвiтим, – зi смiхом звернувся до дружини. – Жаль, що ти сьогоднi на зборах не змогла бути. Розумiєш, розумiєш, план мiй прийняли одноголосно. Навiть Льонька Сергiєнко виступив «за». З нього мiг би колись господар вийти, аби не так зi своїми проектами, розмахами носився… Ну, i тут я вигоду для свого колгоспу вирвав, – завзятим вогником блиснули очi Кушнiра. – Стовпи нам вивезе квiтчанський колгосп. От ми свiй лiс i збережемо для нових будiвель. Котеджами їх називають, Що нам шкода буде квiтчанам трохи току вдiлити? Ну й в область я недаремно змотався: з енергетиками в мене дружба – водою не розiллєш. От i вирвав обладнання з-пiд самого носа в багрiїв.
– Похвалився чим добрим, – несхвальне похитала головою дружина.
– Сам знаю, сам знаю, що цим не похвалишся, – загарячився Кушнiр. – Але двадцять п'ять разiв їздили за обладнанням, та ще перед жнивами, нема в мене нiякої сили. Нiякої! Я не винен, що багрiї тугiше нас обертаються.
– Так уже й тугiше, – недовiрливо поглянула на чоловiка. – Який сад у людей! На п'ятдесят гектарiв. А ставки! А ферми!
– Зате в нас конi на весь район. I побачимо, в кого вищий врожай буде… На тебе твiй чоловiк нiчим не вгодить. Прямо не жiнка, а типовий голова ревiзiйної комiсiї. З твоєї ланки я хочу забрати Людмилу Чебрик.
– Це для чого? – занепокоїлася Ольга Вiкторiвна.