Григорiй i тепер схитрував. Вiн уже давно на самотi полiчив, що кожен квадратний метр має вiд 650 до 680 колоскiв. Приблизно, завмираючи од радiсного сердечного щему, обрахував, скiльки дасть гектар, але нiкому про це й слова не сказав.
Коли ж одного разу побачив, що понад дорогою худоба витолочила вузьку стежку жита, розлютувався, наче вогонь. Василина злякано вiдiйшла подалi од нього: вперше почула з його уст лайку. Цього ж дня Григорiй воринами обгородив дiлянку вiд дороги, а дома сказав Софiї:
– Пiду ночувати в поле.
– Чого?
– Сама повинна догадуватися, – почав пiдшукувати переконливi слова, щоб не подумала дружина чого iншого. – Сьогоднi якась вража личина половину нашої дiлянки витолочила.
– Половину дiлянки? – з жахом вигукнула Софiя.
– Ну, не половину. Трохи менше, – поспiшив заспокоїти. – Але добрий кусок у землю вбила. I досi серце болить. Перед самими жнивами якийсь ворог може всю нашу роботу… Вiзьму дробовик…
– Iди, Григорiю, – погодилась Софiя. – Тiльки одежину захвати з собою.
– Не треба. Ночi тепер гарячi. Тiльки й добра у широкому полi. А як перепели спiвають! Ходiмо разом, Софiє, – роздобрився i пригорнув дружину.
– Коли б не дiти, – iз зiтханням промовила. I так зрадiла, що аж зблiдла, покiрно пiдiйшла до чоловiка, як пiдходять дiти до батька. I Григорiй, налитий почуттям жалощiв i радостi, приголубив дружину, поцiлував, швидко вийшов на вулицю, затиснуту з двох бокiв вишняками та яблунями.
Шорстке вусате огудиння сп'ялося на плiт, дотяглося до дерева, i на гiлцi зав'язався бiлий гарбуз, а на ньому умостився пучок ясночервоних, iще недозрiлих вишень. .
Тепер усе село потопало в садках. Здалека воно нагадувало густу дiброву. I Григорiй не без гордостi згадав, що i його турбота красується червонобокими яблуками, нахиляється до родючої землi обважнiлими вiтами, стукає плодами у новi вiкна колгоспних хат.
«Щось будiвництво театру затягується… Треба перевiрити, як Сафрон працює на ставках», – вийшов у поле, i зразу ж жита, обступивши вузькi гони, прикрили його золотими хвилями. Забувши щоденнi турботи, вiн вологими од щастя очима оглядав новi ниви, як до своїх дiтей, торкався до них руками, радiсно усмiхався, коли колос пощипував йому мiцнi, затвердiлi вiд працi руки. Хотiлось заспiвати, але стримав себе, скорiше пiшов до завiтної дiлянки…
В день жнив у село приїхала з району комiсiя. Василина зi своєю ланкою вижала через всi гони двi смуги, i жатка-самоскидка пiдiйшла до жовтої двометрової стiни. Застукотiли ковалики, замахали руками зубастi граблi, вигинаючись з натугою, скинули на стерню вiяло врожаю i… обламались.
– Нi, я такого жита косити не буду, – усю машину потрощить. А собi навiть пiвтрудодня не зароблю, – скочив з залiзного сидiння Леонiд Сергiєнко.
– Що? Не пройде жатка? – ледве стримав усмiшку Григорiй.
– Куди їй крiзь такий мур пробитися. Зразу аж застогнала i затрiщала вiд напруги. Ну, i вродило ж! – в захопленнi пiдiйшов Леонiд до жита. – По ньому i комбайн не пройде – обломиться. Тiльки на половинi хедера треба пускати.
– Нi, Льоню, i на половинi не пiде, – твердо промовив Василь Прокопчук. – Тiльки на чверть хедера зможе робити.
Справдились Василевi слова.
Надвечiр хвилююча новина облетiла все село: дослiдна дiлянка дала триста вiсiм пудiв зерна…
– Чув? – запитав Варивон Дмитра.
– Чув, – стримано вiдповiв, прямуючи до свого лану гречки.
– I що скажеш? – допитливо подивився на товариша: чи дуже переживає, заздрить.
– Тепер досвiд Григорiя треба перенести в бригаду, на широке поле, – спокiйно вiдповiв, зриваючи блакитну квiтку чебрецю, – Григорiй крiпко попрацював. Грудьми робив. Як ти думаєш?
– Авжеж, – погодився i здивувався: чи справдi так спокiйно на серцi в Дмитра, чи удає?..
– Ну, чого так дивишся? Випитуєш, що в мене на серцi робиться? Так знай: радiє воно, так радiє, начеб такий урожай у моїй бригадi зародив, – гостро подивився Дмитро на Варивона. – Перемога твоєї Василини i Григорiя – велика радiсть… Чого iржеш? Не люблю, коли в тебе ця поганенька селянська недовiра починає ворушитись. Не все, виходить, у тебе всерединi перебродило.
– Насмiялась верша з сака. Чи набагато утiк од мене? – примирливо промовив Варивон i знов усмiхнувся: – Хто Крамового батогом хотiв провчити?.. Продовжуй, Дмитре. По тобi. бачу, що маєш цiкаву думку.
– Маю, товаришу iнiцiаторе. Ти знаєш, як я завжди кревно бiля землi робив. До неї у мене якесь особливе чуття є. Це, напевне, по-лiтературному талантом зветься. А людей, думаєш, менш люблю? Тiльки показати це не вмiю, важко сходжуся з людьми. Тут також великого вмiння чи особливого характеру треба. Ти не раз мене вовкуватим називав. Думаєш, легко менi таке слухати? Щось тяжке є в моїй вдачi. Та не про це маю казати… Я i в лихi роки якось з горем пополам перебивався до нового врожаю. Сiм'я невелика, роботяща. В руках ремесло маю – завжди свiжу копiйку зароблю. А як менi було дивитися на людей, що за шматок хлiба, та коли б хлiба, а то – куркульського макуха – своє здоров'я продавали. Дивишся – другий чоловiк як золото: красивий, роботящий, усяке дiло в руках аж смiється, а от обсядуть злиднi, зiгнуть плечi – i на очах засихає, на очах у землю входить… Не раз свiй шматок поперек горла ставав. Здається, коли б мiг, то сонце прихилив би для людей. Та чим я, ти могли допомогти? Нiчим. Сили у нас не було. А тепер є. Ми можем зробити те, про що найкращi люди споконвiку думали. Можем перемогти злиднi, голод, усi нестатки. Свою радянську державу прославити… Не маленькi з тобою – знаємо, скiльки ще є вiдсталих колгоспiв, колгоспникiв, скiльки є таких, що бiльше переведе, нiж зробить. А скiльки треба учити, щоб для них колективна праця стала кровним дiлом, як для мене, для тебе. Урожай на дiлянцi Григорiя i є справжньою агiтацiєю за бiльшовицькi колгоспи. Узяти усiх голiв вiдсталих колгоспiв, таких колгоспникiв, що з чужого голосу затвердили «от колись жилося», привезти їх сюди i почати учити, як працювати треба.