I вони обоє вибухнули реготом.
– Алгебру списав у кого-небудь?
– Уяви, що не я, а до мене заглядали.
– Тепер усе уявляю. Вас було, значить, троє, кожен отримав по одиницi, а в сумi вийшло три – посередньо. Так воно, Льоню?.. А мене на агрономiчнi курси командирують.
– На кого Ольгу покидаєш?
– Сам шефствую над нею – обоє їдемо. То в тебе важча справа: доведеться з однiєї столицi в другу бити телеграми дрiбним почерком – «люблю, зпт, кохаю, тчк, умираю, сос!»
Тiсно притулившись один до одного, вони пiдходять до нової машини.
– Струнко! – стримуючи громовий голос, напiвжартiвливо командує Василь. – Товариш академiк, увiнчаний перемогою, повернулись з академiчних боїв в розташовання наших вiйськ. Нiяких, крiм сердечних, утрат у товариша академiка нема.
Комсомольцi радiсно кидаються до Леонiда, i вiн, як млинок, завертiвся у дужих обiймах, ледве встигаючи вiдповiдати на щирi вiтання, запитання. Його хочуть посадити в кабiнку, але хлопець одним помахом дужого тiла вискакує на кузов.
Молодi, роботящi веселi руки мiцно переплiтаються з руками, i машина, розколихуючи пiсню, везе юнацьке коло в широкий свiт.
Свiжозоранi ниви обсiвалися великими вечiрнiми зорями. В садах нiжно бринiли обволоженi яблука i вiд легкого приторку вiтру, злiтаючи з дерев, щебетала роса.
По вiнця налитий радiстю, надiями, Леонiд тихою ходою описував прощальний круг навколо села. Попрощавшись iз комсомольцями, вiн схотiв обiйти тi простори, де його невтомна праця i юнацькi мрiї аж в небо врiзалися золотим колоссям, в браталися з широкими полями, дзвенiли рiками зерна. Новi почування, новi дороги пiдiйшли до його серця, i якось по-iншому, виразнiше, освiтлювали пройдешнi роки, що, наче добрий посiв, упали в теплу, живу землю.
Трепетний, весь у думах, вiн фiзично чув, як проростають ниви, окорiняються, з розгону вбiгають у синi дощовi хмари i, перемитi, пахучi, неначе; дiвочi коси, спiшать на сонячнi причали.
– В Очерета i просо наче очерет.
– Земля тепер iншими законами живе. Бiльшовицькими…
– Як дорога пiд зорями, просвiтлiла.
Музикою з долини долетiли голоси i попрямували до села.
Хвилюючись, Леонiд пiдходить до подвiр'я Кушнiра, перелазить через свiтлий березовий паркан i стає пiд яблунею, де не раз зустрiчав свою Надiю.
«Де б нам не прийшлося бути, ми завжди разом», – зiтхаючи, пригадує вiрну клятву.
Спинаючись на нiски, вiн бачить, що в хатi, схилившись над столом, сидить Кушнiр. Широке чоло його взялося зморшками, а руки обережно тримають великий лист паперу. Леонiд з нежданою любов'ю помiчає, вiрнiше – вiдгадує тi дорогi риси, що подiбним вiдбитком окреслились на обличчi дiвчини.
«Вiн же менi батько», – вперше у всiй глибинi розкривається перед ним нове почуття.
«Зайти б до старого. Так хiба ж зрозумiє, що в мене на серцi? Ще з хати нажене. Згадає усi мої слова. Гарячковитий… А його ж сьогоднi в партiю прийняли! Свято в чоловiка!» – згадує i рiшуче прямує до хати.
Коли рипнули дверi, Кушнiр навiть не одiрвався од столу, зосереджено розглядаючи розкладенi папери.
На чималому письмовому столi пiдносилися двi високi вази – одна з букетом червоних жоржин, а друга… з електричною лампочкою.
– Дозвольте вас привiтати з великим днем, – натягується голос у хлопця.
– А-а, це ти, Льоню, – пiдводиться з-за столу ширококостий голова. На хвилину здивовання ворухнуло його бровами, дрогнули уста. – Спасибi, Льоню. I тебе вiтаю. Сiдай, сiдай, будь гостем… А Надiйки нема, – сказав iз тихим жалем.
– Знаю. Я до вас зайшов.
– Машина потрiбна? Вже дав розпорядження. Знаю твою гордiсть – сам не пiдiйдеш. Все думаєш, що вредний голова. А голова не для себе старається. Поїдеш, Льоню, грузовою, а нарiк, дивись, легковою привеземо.
– Я не за машиною. Прийшов попрощатися.
– Попрощатись? Згадав таки й мене, – здивувався i щиро зрадiв Кушнiр. – Оце добре. Зараз гукну стару, щоб щось видумала.
Вiн побiг у другу хату, швидко повернувся, задоволене показав рукою на стiл:
– Бачиш, якi проекти садиб? В Київськiй мiськрадi дiстав, бо наша туго обертається. I вже нiяк не можу лягти, щоб перед сном знову не розглянути їх. Навiть стара гарикатись почала. Та позавчора i її спiймав бiля планiв. Мусить помовкувати тепер… Хорошi є будиночки на три-чотири кiмнати. Тiльки такi будемо будувати. Завтра на президiї круту заборону винесемо: без проекту не дозволимо навiть хлiва поставити. Годi пiдривати авторитет колгоспного села. Воно як лялечка повинне бути. Для вас, шибеникiв, стадiон збудуємо; ганяйте свiй футбол. Тiльки глядiть, щоб iз своєї сiтки м'ячi не таскали… Подивись на цей план. Не хата – картина. – Вiдбiг на вiддаль i залюбувався. – Тiльки тинiв ми не будемо городити – обсадимо будiвлi бузком або жовтою акацiєю. Це Марта Сафронiвна до такого додумалась.