– Поправка iнтересна. Поетична.
– Ми таким будiвництвом розмахнемося. к чим розмахнутися. Цегельню побудуємо. Глина ж у нас як масло, – i зразу осiкся, згадавши, що про цегельню йому вже давно говорив Леонiд. Косуючи, поглянув на хлопця, але в того очi свiтилися не насмiшкою, а здивованням i задоволенням.
Степанова дружина, струнка чорноока молодиця, внесла вечерю i вино.
– Ти б, може, кудись свої плани забрав звiдси? – звернулась Ольга Вiкторiвна до Степана. – Нiякого їм вiдпочинку нема.
– Нема, нема, – погодився чоловiк. – Тiльки я з хати, так жiнка коло них, як бiля дзеркала, вертиться i свої доповнення видумує, їй, Льоню, в цьому проектi вiкна не подобаються. «Малi, – каже. – Хочу таких, щоб половина землi та три чвертi неба вмiщалися в них». На менше нiяк не погоджується.
– Послухай його. Вiн ще не такого наговорить про все. Бачиш, – показала на лампочку, – ще коли електрика буде, а в нього цей букет стоїть. Каже – ця лампочка щодня йому, старому, зарядку дає. – Ольга Вiкторiвна сiла бiля Леонiда. її виразнi очi з материнською любов'ю дивилися на хлопця.
– За нашу партiю, за нашого вождя, – пiднiс угору чарку Кушнiр. Випивши, уже не мiг всидiти за столом. Хотiлося багато-багато розказати цьому завзятому хлопчиськовi, що, як думалося, мало його розумiв, мало оцiнював господарськi турботи. Але строгi погляди владної дружини трохи зупиняли його. Тому про себе, хоча й на прощання, не доводилося говорити.
– А тепер, Льоню, вип'ємо за сибiрякiв. Хороших вони урожаїв домоглися. Позавидувати можна. Будемо змагатися з ними… Ех, Льоню, яке у нас життя настає. Та що ти розумiєш у життi, коли тобi тiльки двадцять рокiв. Ти вже, вважай, мало не на готовенькому вирiс… Слухав учора лекцiю астронома? Здивував вiн людей: свiтло зорi, каже, п'ятдесят рокiв iде до землi. Ну й що ж iз того? Нам легше вiд цього було? А от свiтло з Кремля двадцять рокiв ллється – i наша земля на всi вiки ожила. Оце тобi астрономiя. Нам вона все життя освiтила. Стара, ти ще коло планiв крутишся?
– А знаєш, Степане, воно зовсiм було б не погано, аби дахи нових хат фарбувати тiльки блакитною фарбою або толем крити.
– Ще щось видумала?
– Нiчого не видумала. Треба, щоб i оковi було радiсно дивитися на новi будiвлi. Оцi чорнi, як хрести, стрiхи, або ржавчина черепицi тiльки сум на душу наганяють.
– Ти бачиш, що заговорила, – звернувся Кушнiр до Леонiда. – Я думаю, чого це вона так пильно до книжок про мистецтво припала?
– Тiльки для цього й припала, – насмiшкувато поглянула на чоловiка. – А чим погано, коли тобi в садках, неначе в зелених берегах, голубими озеречками розiллються покрiвлi?
– Так, наче льон зацвiте, – зразу знайшов своє визначення господаровитий Степан. – Нi, Льоню, з твоєї тещi толк буде, – i зразу ж осiкся пiд суворим поглядом Ольги Вiкторiвни…
Леонiд пiзно повернувся додому i вiдразу заснув. Вiн не чув, як над ним нахилилось материне обличчя, як за вiкном важко гупали доспiлi яблука i спiвали дiвочi голоси про кохання.
Молодий сон десь аж над обрiєм розвiшував контури далекого i рiдного мiста. I Леонiд прямував до столицi широкими вулицями нового села.
Великi вiкна, що половину землi вбирають, переливалися зорею, рiвнi асфальтованi шляхи летiли в простори i пахли свiжозораною рiллею.
Увесь вчорашнiй передосiннiй вечiр на полi промайнув над хлопцем. Навiть голоси з долини ожили…
А потiм, перегойдуючись, над полями завихрив блакитний снiг, i все побiлiло, заiскрилося, притихло…
Ось вiн виходить зi своїми друзями до рiки. А снiжок пахне березневими приморозками i березневим вiдсонням.
– Хлопцi, уже пора сонце неводом витягати, – промовив, пiдходячи з друзями до самої кайми небосхилу.
I сонце, почувши молодi голоси, велично виплило на круту луку голубого шляху, розлилося золотою повiнню. Пiд снiгом враз затокували струмки, потiм на раннiй зеленi блакитними блискавцями затрепетали потоки, i всi шляхи, усi села бризнули рясним теплим цвiтом.
На широкi поля, гордовито i радiсно, поспiшала його велика рiдня. Заметiль спiвучого цвiту устеляла її дороги, i дiвочi коси грали промiнням та яблуневими пелюстками. Потiм з-пiд цвiту, як табуни снiгурiв, заколивались червонобокi яблука, i синiми дощами пролилися сливи… А самого ж дощу нема!! Сонце переплавило всi хмари, i колос, задихаючись од спеки, простягав до людей свої теплi дитячi ручата, просив захисту i порятунку.