Дмитро уважним поглядом вдивляється в далечiнь, мов читає живу карту ланiв; у плюскiт стебла непомiтно вплiтаються голоси його великої рiднi, i кожне поле дивиться на нього допитливими очима його друзiв, що, мов казку, пiдводили до сонця народне добро.
Нi, таки справдi щось казкове було в широкому привiллi, по вiнця сповненому надiйними хвилями, видимими течiями вiтру, бризками промiння i тим хвилюючим спiвом жайворонка, коли здається, що вiн сiє i сiє червонi зерна пшеницi на невидимi чутливi струни.
– Любуєшся, Дмитре?
На стежцi несподiвано виростає Варивон з Василиною. Буйнi жита схиляються над ними, обсипають обличчя жовтим крихiтним пилком, i тому зараз янтарнi очi Варивона видiляються не так рiзко.
– Любуюся, – признався Дмитро.
– I є чим… – набiгла якась думка, i Варивон замислився. Мерехтлива сiтка промiння, пробиваючись мiж колоссям, коливалася на його широкому обличчi.
– Ти про що?
Вийшли на горбок. Тут поле закипiло справжнiм морем, помiж нестихаючими хвилями заворушилися новi темнiшi плеса, побiгли з долинки в долинку, обсiваючи їх колисковим спiвом.
– Ось про що, Дмитре: хорошими були нашi поля в минулому роцi. Дiди – iнспектори якостi – ходили i сивими головами похитували: «Нiколи зроду-вiку не було такого врожаю». I правду казали. А в цьому роцi знову повторюється та сама картина – ходять дiди ланами, ще сивiшими головами похитують: «Нiколи так нива не родила». I знов правду говорять.
– Треба, щоб на той рiк ще вiд сивiших дiдiв почули такi ж розмови, – натискує Дмитро на останнi слова.
– Вiрно, Дмитре, – зрозумiв його Варивон з пiвслова, – людина старшає, а дiла її наче молодшими стають. Сьогоднi на партзборах знаєш на що Кушнiр зобиджався?.. Нiяк, значить, сторожiв не може втримати. Призначили були дiда Iванишина, так вiн ледве костуром пiдлогу в кабiнетi голови не пробив: «Ти, Степане Михайловичу, насмiшки видумав з моєї старостi строїти? Не тi ще, можна сказати, мої лiта, щоб у консервативну роботу втягатись. А здоров'я в мене i на свiже дiло годиться, не заплiснявiло. Так що обтирати плечима стiни зерносховищ i не подумаю, хоч би ти якими промовами не розсипався». Ну й посмiялись ми з цiєї «консервативної» роботи, а Кушнiр гнiвається i думає, як би щось свiже внести в працю сторожа… Да, тобi наша парторганiзацiя доручила виступити з спiвдоповiддю про насiнництво жита. Доповiдь прочитає Григорiй Шевчик… Пам'ятай, що на вiдкритих зборах буде й Iван Васильович, i агрономи, i бригадири всього куща.
– Ну, який з мене доповiдач, – розвiв руками Дмитро, – по-писаному ще можу прочитати, а так…
– То й напиши все – твердiше буде.
– Що ж його написати?
Очi Варивона звузились:
– Як що? – i голос його став глухiшим, схожим на голос Дмитра. – Суши все цифрами i округлими словечками. Мовляв, пiд житом стiльки-то гектарiв, засiяли наче гаразд, зiйшло – непогано, розкущувалось – нiчого собi, зацвiло бiльш-менш, коли буде полiття, коли, значить, iтимуть дощi, таки щось зберемо (тут ти прибiднишся i занизиш цифру), коли дощiв не буде, то дiло таке: природа винувата, бо немає в нiй господарської постiйностi.
– Варивоне, покинь, – смiючись, смикнула Василина чоловiка за рукав.
– Ти думаєш, вiн колись Iвану Васильовичу не так про гречку говорив?
– То колись було, – повеселiшало обличчя Дмитра. – А ти пiдкажи, що говорити з вершини сьогоднiшнього дня? «
– Бач, Василино, який це товариш: тiльки, значить, хоче говорити з вершини, на менше нiяк не погодиться. Що йому порадити?
– А що ж йому радити? Краще державної постанови про полiпшення зернових культур не вигадаєш. З неї й треба починати, – впевнено вiдповiла Василина.
– Чуєш, бригадире, голос маси? Слухай i дослухайся. Моя жiнка рiзнi новини, як вiршi, напам'ять знає. Словом, дали їй рiвноправiє, то тепер мало прав у чоловiка залишилося – всi собi забирає. – Варивон любовно покосився на Василину i, вийнявши олiвець та блокнот, уже серйозно заговорив до Дмитра:
– Збори нашi задуманi iнтересно. Ми по-колгоспному, значить, теоретично i практично повиннi роз'яснити всiм, що кожну путящу рослину треба неодмiнно полiпшити агротехнiкою. Колись ми з тобою найбiльше грiли чуби над добором насiння, а тепер нам випадає ширше думати над мiчурiнським вихованням рослини. Уже, коли помислити, досвiд є i в нас, i в iвчанцiв, i Немерчанську дослiдну станцiю ти неспроста вiдвiдував. Надiюсь, не широкоротим гостем був там, а все-таки господарем. I вершина твоя – це вище пiдняти нашу працю, от як жито на пагорбi пiдiймається. Тiльки слова пiдбирай вiрнi, мов зерно, бо на зборах доведеться стукнутися лобами з деякими вiдсталими агрономами. Про це i Iван Васильович натякнув. Вiн крiпко на твоє слово надiється.