«Краще менi смерть, чим неволя», – i з високої кручi кинулася в Буг. Та, падаючи, зачепилась косами за колючий терен i повисла над рiкою. Схопили її людолови, зв'язали мотузком i потягнули за конем. Бiжить дiвчина шляхом i чорну землю сльозами засiває, кров'ю червонить…
Тої години брат далеко заїхав у лiс. I от почав пiд ним спотикатися кiнь. По рiвному iде, а спотикається. Серцем вiдчув Iван горе – i погнав коня додому. Коли виїхав iз лiсу, тiльки побачив чорний дим i стовп рiвного полум'я замiсть своєї хати. Щосили погнав коня, напав на слiд цих фашистiв i вирiшив або пропасти, або шаблею добути сестру з полону.
У дорозi зустрiла його нiч, темна, невидюща. Утомився кiнь, голову понурив, милом стiкає, а тут ще рiчка перегородила дорогу;
«Прийдеться вiдпочити тобi, товаришу», – пустив коня на долину, а сам дивиться в далечiнь – очей не спускає.
Аж от за рiкою запалали вогнi. Зрадiв брат: «Нападу вночi на фашистiв i вiдiб'ю сестру».
Та не дочекалась його Ярина. Тiльки почали вороги засипати бiля вогнища, вона розгризла зубами сирицю, що до кровi впилась в її руки, i кинулась тiкати. Побачила її варта, почала переймати, кiньми здоганяти.
Догнали сестру у степу, кiньми прибили; потiм ослiпили її, вiдрiзали буйну косу, а шаблями посiкли тiло на дрiбнi шматки.
Вночi, коли згасли вогнi, переплив брат рiчку, напав на людоловiв, порубав, розiгнав їх, а сестри не знайшов.
Три лiта i три зими шукав брат свою сестру, бився з фашистами i на своїй i на чужинськiй землi. Була йому в битвах удача, тiльки серце удачi не мало – нiде не мiг вiдшукати Ярини.
На четверте лiто знову попав брат на те мiсце, де колись вперше побив ворогiв. Пiдiйшов до молодої гiнкої берези, щоб зрубати її. Тiльки намiрився шаблею, а береза заговорила до нього:
– Не рубай мене, брате, я твоя сестра, ордою замучена, порубана. Оця береза бiла – це моє тiло, а трава шовкова – моя буйна коса, а чорний терен – мої карi очi…
Замовк Андрiй, i пiсля довгої мовчанки з жалем обiзвалась Ольга:
– Коли б не почав братiк попасати коня, а переправився через рiчку, то й сестру б урятував. Хай би без коня, хай би сам переплив. Чи так я кажу, Андрiю?
Авжеж, так, – здивовано погодився брат, не сподiваючись, що Ольга зробить такий висновок з казки. Дмитро приязно усмiхнувся: ця Ольга завжди що-небудь скаже несподiване. О, вони в нього обоє до науки охочi, буде толк… Аби тiльки спокiйно в свiтi було, та щось не схоже на спокiй, – задумавсь.
А в душi ще озивалася старовинна казка, вставало Побужжя, високi кручi i замучена дiвчина в зеленому степу. Згинаючись, вийшов з-за дерев i любовним зором зупинився на Андрiєвi, що був, як казали, увесь у батька – i з лиця, вдачi.
– Пiшли, дiти, до хати.
– Таточку, а де ви були? – кинулась Ольга до нього.
Андрiй пiдвiвся i спокiйно, розумними, трохи сумовитими очима подивився на батька.
– На полi, дочко. Жито там наче гай стоїть.
– А чого ж мене не брали з собою?
– Щоб не плуталась пiд ногами, – промовив за батька Андрiй. – Заблудишся в житi – хто тебе вiдшукає?
– Не бiйся, хто схоче, той вiдшукає i на самому краю свiту, – гордовито пiдвела голову, як справжня наречена: i цi слова, i манеру триматися вона вже встигла перехопити вiд врослих дiвчат.
На подвiр'ї бiля квiтника поралась Югина, до неї напiвзаплющеними устами тягнулися барвистi квiти. З легким усмiхом подивилась жiнка на дiтей, чоловiка.
– Давно з Городища приїхала?
– Нещодавно, Марко Григорович i Соломiя привiт передали тобi, запрошують до себе, – подивилась на Дмитра. I той голубий погляд, не вицвiлий, не потьмарений, був йому таким самим дорогим, як чотирнадцять рокiв тому.
У хатi коло вази з квiтами лежав невеличкий, очевидно Вiд пiстолета, набiй; по ньому корiнчиком покрутився розбухлий слiд iржi. На обiдку бiля капсуля двома мурашками чорнiли чужi лiтери.
– Югино, звiдки ця погань взялась?
– В Городищi знайшла, – вiдповiла безтурботно, а Дмитро Замислився.
II
Нарештi Андрiй упросив батька пiти в яр, щоб побачити старе Городище.
– Далеко йти, пристанеш.
– Не пристану, – уперся хлопець на своєму.
В недiлю, пiсля снiданку, вдягнувшись у святкове вбрання, Дмитро перекинув на плече дробовик i пiшов з сином в чорнолiсся.