Вночi пройшла гроза, i тепер в дорожних вибоїнах ще стояла зеленаво-золотиста вода, паруючи легкими димками.
За селом починались луги. Ядерний дощ прибив високу траву до самої землi, оповив сизою вологiстю слiпучу зелень. Сумовито було дивитись на спустошене, витолочене, покручене вiтром i негодою привiлля, що курилось на сонцi, мов пожарище. I раптом на очах почала оживати долина. Заспiвали, затукали тяжкi краплини, спадаючи з листя i квiту на землю, заворушилась, без вiтру зашумiла трава, зводячись i пiдстрибуючи вгору. Спочатку пiдводились окремi кущi, зеленi i свiжi, мiцнiшi в коренi i стеблi, а мiж ними сiросизуватими западинами ворушилась неспокiйна луговина. По нiй, мов рибини, скидались зернистi покучерявленi кетяги квiту, довго перехитувались i гордовито стихали, п'ючи густе сонячне промiння. А потiм, зразу, пружно пiдводились цiлi прогалини, даючи знак iншим, i весь простiр, мiняючи барви, пiдводився мiцно i вперто, розливаючи навколо п'янкi пахощi.
– Дивiться, тату, – не так захоплено, як здивовано промовив Андрiй, оглядаючи чорними блискучими очима рухливе зелене море.
– Оживають, сину, бо таку породу ми сiяли, мiцну, – задумливо промовив, дивлячись в далечiнь.
Прiсною прохолодою повiяло з лiсу. На прогалинах так пахли голубi шапки чебрецю, що можна було впитися до непритоми. З-пiд кущика пурхнула довгонога поцябрушка i, дрiбочучи продовгуватим, сизокрапчастим тiлом, побiгла, цiнькаючи, по вигнутiй оброшенiй стежцi. Могутнiм спокоєм дихало чорнолiсся. Вузлуватi натрудженi дуби важко розкинули нерухомi шатра зубчастого листя. У гущавинi чорних стовбурiв блискавицями спадали бiлокорi берези, без вiтру шумiв полохливий лист на осиках.
З неприхованою цiкавiстю оглядав Андрiй лiсову красу, обминаючи прогалини, засiянi просом, пшеницями, яблуневi сади, огородженi воринами або просто обсадженi вишняком i черешнею.
Ледве помiтною стежкою вийшли на пасiку. По травi i в блакитi синяка та фацелiї довгими рядами бiгли червонi вулики. Бiля контрольного, навпочепки, сидiв старий Марко Синиця, курникаючи пiд нiс якусь пiсню.
Найменша дочка його, Соломiя, студентка сiльськогосподарського iнституту, пiдвiвши голову, пильно оглядала обсипану плодами яблуню. Знаючи, як його любить бiлоголовий Марко Григирович, Андрiй, не здоровкаючись, зразу ж гукнув:
Дiду, дайте меду!
Якого тобi, вражий сину? – пiдводячись, поздоровкався з Дмитром.
– Щiльникового.
– Зараз не можна меду їсти.
– Чому, дiду?
– Чому? Язик як цурпалок стане. Спухне, – промовив безперечно, стримуючи осмiх в розкiшнiй сивiй, аж позеленiлiй бродi.
– Ой, дiду, а самi просили, щоб на пасiку прийшов.
– Так то ж щоб прочитав менi, старому, яку книжку, розповiв про свої одноманiтнi оцiнки. I тепер вони в тебе не змiнились?
– Не змiнились, дiду.
– Все п'ятiрки?
– П'ятiрки.
– А б'єшся теж на п'ять?
– Всяко буває, дiду.
– Соломiє, принеси гостям свiженького.
– Зараз, тату, – майнули мiж деревами двi чорних коси i синє плаття.
– Не треба, Марку Григоровичу. В нас i свого хватить.
– Як так – не треба? На пасiцi бути i меду не попоїсти? Ти що, мене, старого, зобидити хочеш?
-Та нам на Городище треба попасти, не близький свiт.
– Успiєш iще з козами на торг. Ну, що воно в газетах печатають? Вiйною пахне, кажуть? Чи то перемелеться?
– Хто його зна, – неохоче вiдповiв.
Отут, в лiсах, в зеленому i блакитному свiтi, наповненому спiвом птахiв i бджiл, не хотiлося зараз думати про страхiття, що висувалось iз далеких країв.
– Проклятий отой фашист. Товчеться, товчеться по свiту, як Марко Проклятий по пеклу. Невже йому таки й спину не буде? Як думаєш?.. А ти знаєш – i в наших лiсах якась лиха година воду каламутить. Я разiв зо два чужих людей здалеку бачив. Не мiшало б облаву зробити.
– Дмитре Тимофiйовичу, погляньте на нашу яблуню, – пiдбiгла Соломiя.
Смагляве обличчя було ясне й щасливе, як буває в пору безтурботної юностi, коли свiтлi надiї скрiзь стелять добрi шляхи. Була дiвчина середнього зросту, високогруда i гнучка, мов лозина. У кожному русi вчувалася пружнiсть i сила.
«Яку доньку викохав у лiсах. Очi аж свiтяться розумом». – мимоволi задивився на дiвчину, пригадуючи, що вже про неї, про її працю в саду i на пасiцi тепло писалося в газетi. Обережно пiшов помiж вуликами до яблунi. Молода крона аж угиналася вiд плодiв, на яких пробивалися першi промiнцi рум'янцю.
– Це такi яблука в червнi? – здивувався, торкаючись рукою до чистого стовбура.
– А вона думає виростити яблука, мов кавуни, – обiзвався Марко Григорович.