– Нi, трохи меншi, – серйозно вiдповiла Соломiя. – А от якiсть кавуна не завадило б прищепити плодовим деревам.
– Яку саме? – недовiрливо запитав Дмитро.
– Щоб вони цвiли i плодоносили кiлька разiв, до самого морозу.
– I це можливо?
– Можливо, Дмитро Тимофiйовичу. Наука не знає слово «крапка».
«Селянськi дiти», – згадав твiр Некрасова i усмiхнувся сам собi.
«Селянськi дiти», – як музика обiзвалися схвильованi думки, широко розкриваючи новий свiт. Прислухався до них, мов до свого весiлля, i добрiв, i радiв, дивлячися то на Соломiю, то на Андрiя.
Дiвчина з подивом бачила, як мiнилося обличчя Дмитра.
«Ех ти… маленька, – подумав, нiби про свою доньку. – Селянська дитина… А в iнститутi вчишся, готуєшся науковим працiвником стати. Ти розумiєш, що це значить? Певно i не розумiєш, бо це тобi звичним здається».
– Дмитре Тимофiйовичу, що ви подумали? – червонiючи, запитала Соломiя.
– Багато чого… Про державу нашу. Як пiдносить вона нас. Розумiєш, – наче матiр дiтей на руках.
– Як ви хороше сказали, Дмитре Тимофiйовичу. Навiть не думала, що ви такий… лiричний.
– Прямо не бригадир, а типова… лiрика.
Обоє розсмiялися.
– Нi, Дмитре Тимофiйовичу, то ви сильно передали… Скажiть: у вас є таке вiдчуття, що нашi люди – рiдня вам?
– Це ти теж хороше… Велика рiдня, – задумався.
– Вiрно – велика рiдня! Не раз, буває, iдеш мiстом; рiки людей протiкають, а тобi здається – всi вони твої друзi, всiх ти їх знаєш. I ще краще жити i працювати хочеться. I, правда, це анiтрохи не дивно!
Повна i чиста довiра якось зразу поєднала лiтнього чоловiка з повiвом самої юностi. Як до потаємних найкращих своїх думок, дослухався Дмитро до мелодiйного голосу Соломiї. Було приємно, що багато її юних поривiв також жили i в його серцi; було хороше, що з кожним новим словом дiвчина стала ще кращою в його очах, такою, як подумалося, такою, якою хотiлося бачити молодiсть.
Селянська дитина… Як це вузько. Та таку дiвчину i всьому свiтовi не соромно показати… Нi, це не селянська – це наша, радянська дочка.
– А ти не боїшся тут, в лiсах, жити? – запитав, коли попрямували до хати.
– Чого менi боятись? – здивувалася. – Дробовики є i в мене, i в батька. Вовкiв завжди одженемо.
– Стрiляти вмiєш?
– В лiсi жити й не вмiть, – засмiялась, блиснувши двома рядками слiпучих зубiв. – Торiк iз батьком двох вовкiв убили. А в Городищi, бiля Бiлого озера, на виводок напали. Спiймали його.
– Та вона, непосида, дикого голуба на льоту збиває. Я її на генерала б учив: як почне командувати та коверзувати мною – хоч iз пасiки тiкай. Тiльки й спокою, поки в тому iнститутi вчиться. А приїде – i почне тобi свої порядки заводити. Словом, доп'яв собi помiчницю, як отой грець дуду на свою бiду.
– Так проженiть мене з пасiки, – осмiхнулася дiвчина.
– Бач, хитра яка. Прожени, а ти ще за якогось замiж вийдеш, що батько на весiллi й чарки не вип'є. Хай краще вже сюди на пасiку ходить. Може хоч бджоли добре покусають.
Тiльки темними очима повела дiвчина i пригасила усмiх вiями.
I добрий спомин, i чисту радiсть залишає в душi оцей вiддалений куток його рiдного колгоспу, оце оновлене яблуневе привiлля з червоними вуликами на лискучих травах, з сивим балакучим дiдом i молодою дiвчиною, що з розумним, трохи насмiшкуватим виразом прислухається до батька…
Високо пiднялося до неба спiвуче чорнолiсся, могутнє i рiдне, як материна пiсня, як вiрна дiвоча ласка.
Уже й стежки нема, тiльки зелено знизу, тiльки блакитно вгорi.
А вiн iде зi своїм сином цим ясним свiтом до Городища, де колись партизани били ворогiв революцiї. Може в Городищi Лежать костi його предкiв, що боронили вольну волю i за життя – життя вiддали.
Розступилася велична брама столiтнiх дубiв, i перед ним вигнувсь окраєць глибокого несходимого яру. Кiлькома поверхами пiдiймались у величезнiй улоговинi молодi дерева i чагарники, перемежованi озерцями i болотами.
– Тату! – схопив батька за руку Андрiй. – Хтось у гущавинi причаївся.
З несподiванки йокнуло серце. Справдi, внизу, в заростях широколистої вiльшини причаїлась людина; чорним обаполом втиснулась вона в соковиту зелень.
Не розмiрковуючи для чого, петляючи мiж деревами, Дмитро великими кроками спускається вниз. Невiдомий зникає в чагарнику.
«Еге, чого б йому тiкати?» – пробуджується пiдозра, пригадуються слова Марка Григоровича, i Дмитро зриває з плеч дробовика. Невiдомий проскакує мiж тонкими деревцями i знову зникає в рухливiй заростi.
– Стiй! – злякано стрибає яром луна i дзвiнко б'є десь угорi бiля дубiв.
У вiдповiдь лунає сухий пострiл; куля свистить над головою Дмитра.