«Он як!» – аж гуде мiцне тiло.
Забувши про все на свiтi, зрiзає вiн прямою лiнiєю хистку вiддаль, не випускаючи з ока пригнуту постать, що ряботить мiж деревами. Знову лунає пострiл, але тiло сповнене несхигною певнiстю, що кулi не вiзьмуть його. Чим бiльше зменшується вiддаль, тим частiше лунають пострiли. Кулi зривають листя i кору з дерев, чмокають в болотi, але не зачiпають Дмитра.
– Стiй! – пiдводить дробовик. I в цей час рiзкий бiль обпiкає йому ногу вище колiна.
«Брешеш, не втечеш!» – схитнувшись, спускає курок – i невiдомий падає лицем на землю, але зразу ж починає повзти в чагарник.
Зопалу Дмитро бiжить за ним ще трохи, але падає в траву i руками схоплюється за ногу.
Кров темними плямами виступає на штанях, червонить йому чорнi великi руки, процiджується крiзь щiлини пальцiв. Перемагаючи бiль, вiн боком повзе за невiдомим. В цей час насупроти нього затрiщали кулi.
«Напевно, iнший, напарник, спiшить на виручку», – впивається руками в рушницю.
Розводяться кущi. Ще мить – вiн опустить курок. I раптом з острахом, аж заскреготiвши зубами, обливаючись потом, безсило випускає рушницю на землю: в кущах зупинився Андрiй з пiстолем у руцi.
– Тату! – бiльше нiчого не промовляє, бiжить i опускається на землю бiля батька, – очi хлопця поширились i, здається, аж задимiлись великi синюватi бiлки.
– Як же ти мене налякав. Ще хвилька i я… Де той? Утiк?
Нi, я зв'язав йому руки ремiнцем… Усю спину дробом зрешетили. Кров так i юшить, – насторожено стоїть хлопець, прислухаючись до кожного звуку.
Зв'язав? – довго дивиться на сина.
Ой, що з вами? – тiльки тепер побачив кров i припав i батька.
– Нiчого, синку, покажи дорогу до того. Андрiй, повертаючись, iде попереду, але плечi його раз у в починають дрижати – вiн бачить, як батько кривавить лист i траву. Кривлячись од болю, доповз до озерця.
На прим'ятiй травi куцьорбиться чоловiк. Великi темносiрi очi, перекривленi болем i злобою, впиваються в Дмитра. Голова вiдомого продовгувата; пiдборiддя рiзко випнуте, клинцювате i заляпане болотом; уста стиснутi в тонку бiлу смужку.
3 полегшенням зiтхнув Дмитро, вдивляючись в злобно пересмикнуте обличчя: розвiявся сумнiв, що кiлька разiв холодив його – а може даремне пролилася кров.
– Бiжи, Андрiю, до Марка Григоровича. Хай запрягає коня i приїжджає сюди. Не заблудиш?
– Нi. А як же ви? Дайте я вам ногу перев'яжу.
– Я сам. Бiжи скорiше. Бiжи, сину!
– Стогнучи, звивається на землi невiдомий.
– Нiчого, не здохнеш, – злiсно слiдкує за побiлiлим обличчям, на яке спадає рiденький, пiтний чуб кольору перегнилого лика.
Дмитро ножем розрiзує штанину бiля рани i починає перев'язувати її.
Хтось схиляється до нього. Вiн вiдчуває це, не розплющуючи очей, – тiльки по тому, як згустилась темiнь над ним.
Куди ж вiн пливе? Щемить серце, млосний перестук перекочується в головi, i все тiло аж пашить вогнем, наче на ньому перекручують розпеченi обручi. Ще неясно вiє над ним широкими крилами свiт, i в ньому Дмитро ловить то до болю знайоме курликання журавлiв, то якесь слово, значиме i таємниче, то признаний форкiт коня, то змiну теплих струмкiв, то повiв розпареного чебрецю. Все це знову розходиться, неначе вiтер в привiллi, i щось нове випливає – тiльки напружити пам'ять i вловиш його.
I раптом високо-високо над ним розкинулась темносиня рiчка. Вона звивається в темних берегах, невеличкими озерцями просвiчується осторонь, переливається м'яким сяйвом великих зiрок. То Чумацький Шлях пливе над ним, роздiляючись на двi дороги.
Тихo шумлять розлогi дерева. Часом на чорному тлi рiзне око тендiтний стовбур берези, i знову перехитується рiчка, глибинна, спокiйна. Курличуть колеса. Ось шина ударила в корiнь, забряжчали орчики, бiль терпко обiзвався в нозi. Двi голови нахиляються до нього, i вiн скорiше вiдчуває нiж пiзнає Андрiя i Соломiю.
– Дмитре Тимофiйовичу, ми вас на нiч в нашiй хатi залишимо, – торкається дiвоча рука його руки.
I вiн заплющує очi, сповнений якимсь новим почуттям, почуттям, що в його життi трапилось щось значиме. А що. воно? Ага, вiн житиме! Нi, не те, не те. Вiн добре дiло зробив. А люди, якi ж люди з ним… Соломiя, Марко Григорович, Андрiй… Все стає незвично хорошим, i чуже життя розстеляється так само близько, як i своє. Вiн хоче навпомацки найти руку Андрiя i не знаходить. Син! Дванадцять рокiв, а вiн бiжить на помiч. I пострiли не спинили.
– Андрiю!
– Що, тату? – нахиляється до нього, обдаючи переривчастим подихом.
– У село поїдеш, тiльки маму, бабу не перелякай. То у мене кровi багато витекло.
– Гаразд, тату. Довеземо до Марка Григоровича i я – верхи додому. Болить у вас?..