На вiкнах погасло сонячне промiння. I настороженими .тiнями наливається хата, немов перед бурею.
Зашумiв надворi вишняк, i вже не було у вiкнах зеленого i блакитного свiту – тiльки сиза мла звужувала день. Дмитро вiдчуває, як на його грудях швидко б'ється серце дружини, i терпляче жде, поки вона заспокоїться.
В просвiтку мiж двома вишнями бачить: вулицею поволi iдуть жiнки та чоловiки; споважнiли зразу дiти, i по ходi, по обрису людей, чiткому i незвичному, вiн розумiє, що трапилося щось неповторне, страшне.
– Вiйна? – впивається в голубi блискучi озерця.
– Вiйна! Фашист напав. – Ще мiцнiше припадає до нього, ще мiцнiше затискає його шию теплими руками.
Бiльше не треба слiв, бiльше не бачить вiн нi блакитного погляду, нi самої Югини. Може вона тепер вiдiйшла вiд нього? Нi, певне злилася з ним в єдиному подиху. Отi радiснi, невловимi хвилi, що цими днями переповнили його душу, раптом обриваються, i холод просочується аж до мозку.
«Вiйна! Яка ж вона?» – уявляє розпливчастi тьмянi картини, що заворушилися десь бiля обрiю.
Бачить їх по-своєму, як бачить хлiбороб, що викохав щедру ниву не на радiсть, а може на поталу.
Який урожай у цьому роцi! Найстарiшi люди не пам'ятають такого. Оновлена земля, наче з глибин своїх, пiдняла могутню сiлу, i закрасувалися жита, вищi росту людського; в садах дерева ломилися вiд буйного плоду, пасiчники нiколи не брали таких узяткiв. I цю землю, родючу i добру, пригасить, запечалить повiв вiйни…
Бачив на полi бою, як злобне залiзо розорювало ниви; не сонячнi вiнки, а пожежi клубилися в небi, i не радiсним перепочинком чи турботою, а кривавим трудом i вiчним спочинком вiяло з нахмурених ланiв.
Як багато того дня промайнуло картин – одна сумнiша за другу. I хiба вiн мiг знати, що ця вiйна буде страшнiша за всяку картину, яку може породити людська уява.
– Дмитре, що ж ми будемо робити?
– Що? Воювати будемо з фашистами, Батькiвщину боронити. До останнього подиху захищати, Югино.
– Правда, мiй любий… А як же ти?
– Вилiкуюсь – i на фронт. Не буду коло твоєї спiдницi сидiти. – I зразу ж подумав, що дружина може його гiркий жарт прийняти за докiр; та вона, видно, так i зрозумiла, бо, приглушивши зiтхання, мовчки з жалем подивилась на нього; незаслужена образа просковзнула по обличчю. Вiн довго вiдшукував потрiбне слово, щоб зм'якшити свiй докiр, та не змiг вiдшукати i, непомiтно, забуваючи за дружину, знову перенiсся думками в оту невiдому далечiнь, що i йому десь готувала своє мiсце i долю.
У хату увiйшли Докiя i Андрiй. Обличчя матерi було чорне, як нiч – глибокою темiнню вiяли запалi скорботнi очi, ряснi зморшки, уста.
«Як може зразу змiнитись людина», – перевiв погляд на Андрiя, що стояв бiля дверей, стрункий, задуманий, бiлявий, ще бiльше вiдтiняючи згорьоване обличчя Докiї.
– Де Ольга? – йому хотiлося в цю хвилину бачити всю сiм'ю. Югина вийшла з хати i незабаром повернулася з дочкою. Тихо пiдiйшла дiвчина до батька i стала, похнюпившись, коло лiжка.
– Ти чого, донечко?
Двi волошки глянули на нього i знову сховались пiд темними вiями.
Мовчки зiйшлась вся родина бiля свого господаря, неначе прощаючись з ним. Дмитро довгим-довгим поглядом обвiв усiх i тихо промовив:
– Журбою бiдi не пособиш i голови теряти не треба. Не за нами одними прийшло горе. Тримайтеся ж одне одного, яка б лиха година не бушувала над вами. Ми сильнiшi всякого лихолiття. – I замовк – нехватило слiв. Щось стиснуло йому горло i, охоплений думками, згадками, не мiг умiстити в серцi усього життя, що прорвалося густо i боляче.
IV
Похмурнiло навколо в цi днi.
Проводжали жiнки чоловiкiв, матерi – синiв, виряджали рiдних та кревних; дитячими ручками, дiвочими устами прощалось село зi своїми синами. I нiхто в селi не сiдав у машини. Йшли пiшки аж до чорнолiсся, глибинним зором оглядали тi простори, що лягли з роками як найдорожчi скарби. Прямували завтрашнi солдати у невiдоме – битись за цi простори, життям обстоювати тi свiти, без яких не можна прожити людям, як серцю без кровi.
Не одної вдачi, не одної волi та сили були. Та буйна молодiсть, як яблуневий цвiт, першою прощалась з рiднею. Пройшли довгими вулицями, завзято, гордовито спiваючи похiдних пiсень. Навколо з заздрiстю крутилися виводки малечi. Вони бiльше за всiх вболiвали, що не їм iти на вiйну, вони ж найбiльше розхвалювали своїх братiв та родичiв.
За селом, як по командi, юнаки вскочили на машини, обнялись, переплелись руками, i пiсня, що тiльки раз так спiвається у життi, широко розляглась над безмежними мiнливими плесами поля. Могутнiй у своїй силi i принадно сумовитий по звучанню тенор, обриваючи душу, пiдводився до самого неба. Ще не встигли молодi баси грiзно повторити приспiв, як знову заспiвувач наповнював поля неповторним трепетом.