I довго не розходились жiнки, чоловiки, дiвчата з шляху, схвильованi прощанням, пiснею i думами про завтрашнiй день. Старшi роками були бiльш задуманими, суворими. А тут ще як почнуть жiнки печалитися, то iнший чоловiк i не витримає – сам хмарою насупиться, гладячи рукою дитячу голiвку. А Варивон зразу ж нагримав на свою рiдню:
– Чого ви менi, значить, похорон справляєте? Не дадуть чоловiку спокiйно чарку випити. От ускочив у сльози, як у росу. I де їх ото набралося? Ану, хай чорти Гiтлера у смолi кип'ятять, випиймо за нашу удачу. Пий, стара, – звернувся до Василини, – бо скоро горiлка вiд твоїх зiтхань прокисне.
З Дмитром прощався спокiйно, тiльки очима косував на Василину, що й на людях не витримала, плакала.
– Жаль, Дмитре, що не разом iдемо. З таким, як ти, гори б ворочали. З тобою i працювати гаразд, i горiлку пити, i чортiв бити. Коли б, значить, стали плече в плече, – нiхто б нас i залiзом не сколупнув.
Спасибi за добре слово, – розчуливсь Дмитро. – Справно воювали за свою землю. Ще може стрiнемось.
– Стрiнемось. Як не на вiйнi, то пiсля вiйни – я вмирати не збираюся, – подивився на Дмитра з твердою надiєю. – Думаєш, сам себе потiшаю. Вiрю, значить, що нiякий дiдько мене ї вiзьме. Дивлюсь на iншого i злюся – то був чоловiк чоловiком, а це за день як тiсто розлазиться. Тьху на тебе, окаянний, думаю. Чи ти, значить, коло дiжки согрiшений, чи яка тебе трясця мiсить? Я такому i в пику затопив би.
Тричi поцiлувалися, мiцно, щиро. Варивон, перехопивши рукою жiнчину шию, опустив долоню на блузку i вже з-за плеча усмiхнувся:
– От шкода – свою жiнку покидати. Вона як пiсня в мене: радiсть посилить, а смуток розвiє. Тiльки в цi днi моя пiсня зажурилась. Пiшли, дорога. – Так i вийшов iз хати i пiшов селом, пригортаючи молодицю.
«Такого бiда не скрутить. Воїн», – любовно провiв невисоку огрядну постать Варивона i знову, кривлячись од болю, змислився над своєю долею.
Григорiй Шевчик в цi днi, до мобiлiзацiї його року, хотiв якнайбiльше побути з дiтьми, з дружиною, бабою Ориною. Раптом усе домашнє стало дорожчим, начебто вiн тепер бажав наверстати минуле, коли бiльше часу проводив поза домом. Раз навiть майнула думка: «Певно, Дмитра завжди так тягнуло до родини, як мене зараз».
Але невiдкладнi турботи вiд зорi й до зорi тримали Григорiя серед людей. Вiн перший гостро розкритикував маршрут, по якому мали гнати в тил колгоспну худобу. Од злостi голос у Шевчика став бiльш рiзким i книжним:
– Це план, можна сказати, канцеляриста Скоробреха, який все врахував, крiм… вiйни. Прямо тобi стратег – гуртами захотiв осiдлати дороги найбiльшого руху.
– Зате це найкоротший шлях, – спробував хтось оправдатися.
– До повної плутанини або й загибелi – ви хочете сказати? – вiдрiзав Григорiй. – Худобу ми переправимо через Буг i поженемо польовими дорогами.
– Ех, скiльки пашнi витолочимо, – зiтхнув Олександр Пiдiпригора.
Григорiй з докором поглянув на гуртовщика i ледве сам не зiтхнув. Одначе зразу ж нахмурився, щось пробурмотiв про мирнi настрої i заговорив про новий маршрут. Другого дня Шевчик уже запасливо добував у районi медикаменти для людей i худоби, а потiм в конторi колгоспу влаштував «художню частину» канцеляристам, якi, старанно виготувавши списки худоби, трохи припiзнилися з рiзними довiдками для гуртовщикiв i доярок.
– У нас же нема типографiй, – спробував захищатися бухгалтер.
– Скоро лiнотипа для лiнивих типiв пiдвезуть. Прямо на парашутi в контору спустять, – похмуро пообiцяв Григорiй. – Жiнки як-небудь i сюди вам зможуть обiд принести. Тепер не обов'язкова розкiш на всякi перерви час убивать.
Додому Григорiй прибiгав зрiдка i вже дорогою добрiшав; якась тиха задумана усмiшка опускала куточки його темних заокруглених уст.
Розважав, як мiг, Софiю, дiтей i часто замислювався, забувши скинути руку з пухнатенького засмаглого плеча Люби. Було боляче. Ще тiльки на життя починали слатися дороги, i так по-дурному вiйна обiрвала їх.
«Що ж, Григорiю, пора воювати, брати гвинтiвку до рук. Пора», – згоджувався.
Неясно у маревi бачив вiйну. Iшов у думах насупроти неї i жалкував, що невелику мав вiйськову спецiальнiсть: був рядовим зв'язкiвцем.
Надвечiр, перед самим його вiд'їздом, тихо пiдiйшла Катерина i припала чорнокосою головою до його грудей, потiм вiдхилилась назад i попросила:
– Тату, ти нас не забувай. Листи частiше пиши. Ти перше дома мало був, тепер поїдеш, а ми ж тебе любимо, тату, аби ти знав, як ми тебе всi любимо, – обняла його тонкими ручками i притулилась головою до щоки батька.