– Зв'язок налагоджено, товаришу лейтенанте!
– Добре. Трубку не випускати з рук. Нi в якому разi не зумерити.
– к, не зумерити.
В окопi спостережного пункту, тихо розмовляючи, сидiли бiйцi iз взводу управлiння. Не було тiльки двох розвiдникiв – пiшли в розвiдку з помначальником штабу першого дивiзiону лейтенантом Созiновим, про якого уже кiлька разiв чув Григорiй, як про завзятого i вигадливого командира.
– Да-а, таке воно вийшло одного разу, коли в кашу все змiшалось бiля Чорнолiсся, а пiхоти i на розплiд не було поблизу. Попадаємо увечерi, нарештi, ми з лейтенантом Созiновим на станцiю, що загубилася посеред лiсу, i попадаємо прямо з дороги на бал, – тягне, прикриваючи обома руками цигарку, червоноармiєць бiля стереотруби. – Безпечно добираємось до вагона, вiдчиняємо дверi i замiсть наших зустрiчаємося з нiмецькою офiцернею. Сукини сини, сидять, як дома, пороздягались, деякi лише в одних довгих сорочках, гергочуть по-своєму i горiлку п'ють. А закусок – гори, всяких-превсяких. А тут їсти хочеться, аж вуха попухли. Побачив я цей фрицiвський бал i про їжу забув. «Тут тебе нагодують», – похолола душа.
– Русiш офiцер. Гут, гут, – пiдвiвся найближчий i рукою запрошує сiдати, – напевне подумав, що ми якесь зрадницьке охвiстя.
Тут лейтенант як вшпарить по гiтлерiвцях з одного боку, ну, а я з другого, то їх, бугаїв, зразу i облило мазкою. Далi лейтенант пострiлом погасив свiтло – i хода з вагона в лiс… Що там робилося пiсля нас! Содома, гомора i фрицiада! До самого свiту стрiляли. А ми, голоднi, холоднi, премо до своїх на третiй швидкостi.
– Прокопенко, їсти хочеш? – питає лейтенант.
– Макiтру вареникiв з'їв би, товаришу лейтенанте.
– Може вернемося на старе мiсце – у вагон?
– Нi, – кажу, краще не треба, бо де фашист торкнувся до їжi – у горло не полiзе.
– Ну, тодi я сам буду, – i виймає з кишенi плитку шоколаду i так хрумає, що менi аж кишки пiдводить.
– Товаришу лейтенанте, це ви там взяли?
– Там, – каже. – Тiльки вiн тобi у горло не полiзе.
– Ох, i бреше, – хтось в захопленнi тре руками. – Про шоколад десь сам приточив!
– Чого там приточив, – обертається Прокопенко. – Попитай у лейтенанта.
– Тихо менi, – лунає зверху голос Тура, i всi затихають, а потiм знову iз темряви озивається пошепки чийсь голос:
– Ех, вiдступиш з якої позицiї – i душа тобi вивертається. Щоб нашу землю смердючий фашист паскудив?.. Ох, i дали ми їм раз жизнi бiля Дунаю.
– Технiкою пре, сучий син. Не вспiєш ударити з гармати – вже i «кум» чи «корова» над тобою кружляє. От i мiняй вогневу, бо роздовбають, як сороки яблуко.
– Самольотiв би, танкiв сюди, на нашу дiльницю. На гарматах одних тут держимося…
– Вбiгаю я в село, а по вулицях фашисти б'ють – спасу нема. Дивлюсь: на подвiр'ї дiд гичку сiкачем сiче.
– Дiду, ховайтеся! – кричу. Подивився на мене:
– А чого менi ховатися? Вони стрiлятимуть весь день, то ради них i роботу кидати, – i цюкає собi далi-Сидячи на вогкуватому пiску, приклавши до вуха телефонну трубку, Григорiй прислухається до неквапних розмов, одночасно думаючи свої думи. На поверхнi недалеко вiд нього спокiйно заснув Рязанов, нервово ходив Тур, когось виглядаючи з темряви, А жита шелестiли тихо-тихо, неначе хотiли заколисати землю, натомлених бiйцiв, i в той шум вривались поодинокi пострiли, кулеметне стрекотання, гул машин i гудiння самольотiв, що пливли мiж зорями, як зорi…
От i його життя, неначе краплина в рiчку, влилось у воєнний потiк. I минуле було прожито для того, щоб ствердити майбутнє. I, як ота краплина з рiкою, вiн з'єднаний з усiм свiтом, що кинув його на старий вiйськовий шлях, через який лягає путь йому, Григорiєвi, чи в життя, чи в небуття…
Пропливали перед очима знайомi рiднi мiсця, стрiчався вiн зi своїми земляками, рiднею, iшов назустрiч Софiї, своїм дiтям… Дарма що в нього такi невеликi вiйськовi знання. Вiн доб'ється, щоб i йому, кажучи про своє непомiтне дiло, можна було смiло дивитися у вiчi людям, що недаремно живуть на свiтi. Пригадав i Горицвiта. Пiсля подiї в Городищi Григорiй зразу ж вiдчув до Дмитра глибоку приязнь i вiрнiшим поглядом оглянув його нерiвний шлях. Так, Горицвiт, зриваючись, завжди спинався угору. Була у Дмитра якась незграбнiсть чи невмiння швидко зiйтися з людьми; тому й переганяли його давнi друзi, що легко, рiвнiше входили в життя. I Григорiєвi тепер стало зрозумiло: Дмитро в чомусь вiдставав од своїх друзiв, але в головному – в любовi до своєї Вiтчизни – вiн був їм рiвня. Вiн не той жорсткий камiнь, що тiльки лишаями обростає.
Подзвонив командир дивiзiону й викликав комбата. Обвалюючи пiсок. Тур спустився в щiлину i припав до трубки.