– Командир полку виносить подяку лейтенанту Созiнову I лейтенанту Туру, – передає Григорiй слова командира дивiзiону. Але бiля стереотруби вiн уже не бачить високогрудої постатi. Лейтенант, прихилившись головою до стiнки спостережного пункту, навсидячки спить, не чуючи, як сипкий пiсок тече йому за комiр. Одяг його парує легким димком, а стомлене обличчя яснiє напiвдитячою довiрливою усмiшкою.
I Григорiй з жалем i повагою дивиться на лейтенанта, наче це його син.
VII
Вiд нескiнченного грому i гуркоту гудiло в головi, кололо у вухах i млостило, як пiсля поганої їжi.
За цi днi, не виходячи з боїв, почорнiли бiйцi, мов рiлля, витягнулися вгору, похмурнiли. I коли давався короткий перепочинок, тут же падали бiля гарячих тупорилих гаубиць, на ' яких порудiла i лущилась потрiскана фарба.
– Пiдводься, орли! – лунав охриплий голос старшого на батареї.
I знову батарея кидалась до гармат, застигала, мов мармурова, прислухаючись до нової команди.
– По фашистськiй сволотi – огонь!
Вивержуючи вогневi снопи, здригались, вiдкочувались назад тупi жерла i пiдстрибували гаубицi, схожi на звiра, що Наготувався до стрибка.
– Лавриненко, не вiдставати! Не вiдставати! – всевидюще око двадцятирiчного командира слiдкувало за всiма розрахунками.
– ксть, не вiдставати! – оберталось чорне, пiтне обличчя командира гармати, поблискуючи слiпучими зубами.
I знову снаряди, схожi на сповитих немовлят, виблискуючи мiдними пружками, влiтали з дужих рук в димчастi чорно-сизi отвори. Здиблюючи землю, бушував, рокотав ураганний вогонь, i знову дихали жаром перегрiтi жерла.
Налiтали самольоти, але вже не було часу мiняти вогневу позицiю – треба було зупинити наступ. I батарея не зрушила з мiсця. Бомбами клювали її хижi чорнохрестi птицi i не могли розклювати, сiкли кулеметним дощем i не могли розсiкти єдину волю i силу. Закипала телефонна трубка, вимагаючи вогню, i вогонь, вилiтаючи з тупих жерл, гатив i розколював вибухами чорну далечiнь.
Осколок розсiк усю щоку навiдниковi Нетребi. Рукавом витер хлопець кров i не пiшов од гаубицi.
Обидвi ноги по самий живiт вiдбило стерновому Сайфi Каримову. Задимiлись очi у хлопця, блиснули бiлки, неначе вивернутись хотiли. Сам вiдкотився в щiлину, щоб не вiдривати нiкого з гармашiв. Коли пiдбiгли санiтари, вiн уже був мертвий.
I тiльки сьогоднi Григорiй збагнув всiєю душею, що таке народна сила. Це було не слово з книги, часом дуже красиве, затиснуте в округлу форму; це було слово суворої неприкрашеної дiйсностi, що входило навiки в людину, як материне молоко, як входить перелита братня кров у серце воїна.
Не всi гармашi були героями. Рiзна вдача, рiзна доля, рiзне життя було в кожного з них. Але сьогоднi, у кривавi жнива, на полi бою вони стали героями.
Що з того, що до вiйни Рязанов був сумирним столярчуком, до наївностi захопленим своєю роботою. Сьогоднi вiн тричi пiд кулями i обстрiлом мiнометiв, не згинаючись (часу нема), ладнав покалiчену телефонну лiнiю, а йдучи вчетверте, ронив «дурну» розiгрiту кров iз носа. Що з того, що кiлька днiв тому розвiдник Бiлоус, син i внук учителя i сам викладач лiтератури в педтехнiкумi, зомлiв, побачивши рану на грудях свого товариша. Сьогоднi вiн, захищаючи спостережний пункт, знищив сiмох фрицiв i знову зомлiв, уже вiд втрати власної кровi.
Отi вчорашнi хлопцi, красивi i некрасивi, математики i пастухи, богатирi, що волам роги могли б скрутити, i малосилi, що ледве пiдносили тiло снаряда, – стали тiєю силою, тiєю окрасою, перед якою схилиться нащадок, як перед найкращим, найсвятiшим мистецьким твором…
Наступ вiдбито.
Сп'янiлi вiд пороху, поту, втоми артилеристи на руках затягують в лiс гармати i падають бiля лафетiв, поклавши пiд долови кулак чи протигаз. I навiть старшина не може їх добудитися, щоб вони перекусили що. Не до їжi тепер. А дорогою iде i йде пiхота, а назустрiч їй iдуть i йдуть Пораненi; без спочинку здригається i стогне земля, i пожежi застилають обрiй димами, чорнять половину неба, а з димiв Пробиваються фантастичнi пили вогню, вигризаючи до самої землi мiста i села.
I знову вiдступ. Якими великими i строгими стають очi в бiйцiв. Гармати котяться по м'якiй лiсовiй травi; на шинах блищать розчавленi дикi полуницi й зерна зеленої кашки. I знову окопуються батареї, i знову люто б'ють по ворогах, якi насiдають силою залiзних потвор, силою технiки, що виробляє вся квропа…
Прорвалися танки, i третя батарея, виконуючи наказ, летить навперейми на грунтову лiсову дорогу, затиснуту з одного боку яром, з другого – болотом.
Вогневi позицiї зайняли на узлiссi, бiля яру, щоб можна було бити з прямої наводки.