На лафетi пiдвiвся i застиг Тур.
– Товаришi гармашi! Важке й почесне випало нам завдання. З хвилини на хвилину має з'явитися фашист. Вiн хоче нашої землi i нашого простору. Дамо ж йому по два метри життєвого простору. Вiн хоче наших паляниць. Дамо ж йому двадцятидвокiлограмових залiзних паляниць, щоб зав'язка йому вирвалася… Рiдна соцiалiстична Батькiвщина – життя i любов наша – доручила нам бiльшовицькою вiрнiстю перегородити шлях смертi. Буде щаслива наша Батькiвщина – i ми будемо щасливi з нею. А без неї нема нам життя, нема життя нашим матерям i дiтям. Поклянiмося ж любов'ю до радянських народiв, до рiдного вождя, що героями житимемо або героями помремо, а фашиста не пропустимо. Хай кожен з вас зараз вiдчує, що вiн комунiстом стає, що вiн своїм серцем найсвiтлiшу мрiю – зорю комунiзму – захищає, захищає майбутнє всього свiту… Орли мої, згадаймо ще раз слова великого Сталiна про вiдсiч вороговi – i по своїх безсмертних мiсцях!
Мовчки i строго сколихнулись бiйцi, кожен зайняв своє мiсце, суворо вдивляючись у далину, що вже виклублювала неясний гуркiт.
Григорiю зараз не треба було куцьорбитися бiля телефону. Вiн iз зв'язкiвцями туго скручував кабелем по чотири гранати: одну, центральну, ручкою до себе, а три – ручками в протилежний бiк. Сьогоднi, тепер надходив справжнiй день перевiрки його на звання радянського воїна, радянського патрiота.
З гранатами, гвинтiвками i запалювальною сумiшшю бiйцi взводу управлiння займають оборону. Мiсце Григорiя припадає осторонь крайньої гармати – охороняти спуск вiд яру. Швидко, пiдрубуючи плетиво корiння, викопав щiлину, найзручнiше розложив бiля себе все озброєння…
Стрiмголов на дорогу вискакують танки.
Вогневики заколивалися бiля гармат.
– Пiдпустити ближче! – лунає голос Тура. – Почнемо зараз розхитувати мозки фашистам.
Поволi з нiмою погрозою заворушилися гармати: навiдники повертали чорнi жерла на цiль.
Важке передгрозове затишшя нависло над батареєю. Строго застигли гармашi, вбираючи очима смужку рухливої далi, яку випрасовували важкi машини. Громом пролунала команда:
– Першому по головному! Огонь!
Птицею затрепетав, розкрилився вогонь навколо жерла, i гнiвно, неохоче ворухнулось узлiсся пiд ногами артилеристiв.
I раптом сама земля, чорна i страшна, пiдiймає першу залiзну потвору на диби i вiдкидає вбiк.
Не спиняються iншi. Гуде i перегойдується пiвколами лiс пiд ногами гармашiв: то вниз, то вверх. А тупi жерла гаубиць, рвучко здригаючись, викидають i викидають iз себе снопи вогню, неначе з наболiлих розпечених грудей.
Ще двi потвори зупинились, пiднiмаючи вгору високi прямi стовпи диму. Та не спиняється решта. Клацаючи натертими до блиску траками, вони летять на батарею. Неначе буря вдарила бiля Григорiя. Гарячий гул розлiгся по узлiссi, i середня гармата злетiла вгору. На деревах повисли шматки закривавленої одежi, застогнала яруга.
– Дай в'язку! – блiднiсть миттю розповзається по всьому темному обличчю Лавриненка. Хриплячи i лаючись, схопив гранати i поповз понад болотом вперед.
– Назад, Лавриненко!
– Комбате, iнакше не можна! Дай умерти по-справжньому! – стрiвся очима з командиром батареї; обливаючись кров'ю i потом, поповз далi.
Осколком збило панораму на гарматi Федоренка.
– Я й без приборiв зможу, товаришу лейтенанте! – Федоренко з надлюдською силою i вправнiстю сам повернув гаубицю i наступним пострiлом зупинив другий вiд головного танк.
– Добре, воїне! Дуже добре! – не втримався Тур, i зразу схопився за голову: ще одна гармата вибула iз строю. Бiля неї лежали вбитi; вiдповзали пораненi, приминаючи i закривавлюючи траву.
Не проскочив i головний танк: iз осоки висунувся Лавриненко i лiг на дорозi.
З розгону наскочила машина на нього, стрибнула вгору i нерухомо осiла в п'ятдесяти метрах вiд батареї.
За танками з'явились мотоциклiсти; тиркочучи автоматами, звивисто мчали по дорозi. Бiйцi взводу управлiння погнали їх назад. Не встигли втекти автоматники, як кiлька самольотiв налетiло на рештки батареї, а з-за лiсу знову посунули танки, врiзаючись у вузький кинджал дороги, затиснутої болотом i яром.
Григорiй, схопивши гранати, бiжить уперед, бачачи перед собою рухливi бiлi кути роздвоєних хрестiв на землистому танку.
– Куди летиш! До мене! – хрипить Федоренко. Григорiй зупиняється. Бiля навiдника вже нема жодного бiйця.
– Подавай снаряди!
Вiн з розгону кидає снаряд у сизодимчастий гвинтовий отвiр i затуманеним зором бачить, як Тур iз гранатами спiшить до взводу управлiння.
– Накрився один! Давай iще снаряд! Повертай правило! Та скорiше! – i Григорiй наче зливається в єдине з Федоренком, намагаючись розпiзнати кожний його рух.