Iще пострiл – i переднiй танк закрутився на однiй гусеницi, закривши вузьку дорогу.
– Повернули i прямо в болото! Зав'язли, як баби в глинi! Ти дивись! Дивись, Григорiю!
– Бачу, Петре, – стирає з чола кiптяву. Ревуть машини i не можуть вискочити з болота. До них уже спiшать кiлька бiйцiв. Махнув рукою, неначе однокрилий вiтряк, гармаш Петров – темiнь охопила танк. Бiля Тура пiдвелось кiлька бiйцiв. Воєнною розверженою дорогою iдуть вони вперед i залягають бiля яру, готуючись стрiти новий наступ автоматникiв…
– Давай, Григорiю!
– Даю, Петре, – вивернув з ящика снаряди.
– Ех, закурити б…
– Навiть завалящого бичка нема, – ще раз перетрушує кишенi Григорiй.
I враз гарячий вiтер пiдхоплює Шевчика, б'є його в груди i кудись пiдiймає…
«Невже вiдлiтає голова? Невже вiдлiтає?» Неначе стороннiй, вiдчуває, що його голова, вiдiрвавшись од затерплого; затиснутого болем тiла, летить в лiси i в шаленому розгонi має вдаритись в м'язистий окоренок дуба.
«Хоч би не в дерево – тодi розiб'ється навiк…»
VIII
– Созiнов, лейтенанте Созiнов!
– Слухрю, товаришу капiтане.
– Вiд Тура є якась звiстка?
– Нема, товаришу капiтане! Уже три голини минуло, як загубили радiозв'язок, – натягується голос лейтенанта.
За його скупими словами криється туга i тривога за своїм товаришем. Рiк прожили разом, а потоваришували навiки. I капiтановi передається настрiй нахмуреного, зажуреного воїна.
– Созiнов… Михаиле, невже загинув наш Тур?
– Не знаю, товаришу капiтане… Пустiть розвiдати.
– Тебе? їдь, Михаиле! Бери мою «емку». Тiльки стережись. Бо знаєш – дорога небезпечна. Да. Дорога небезпечна. А ти менi дорогий… Звиклися.
– Спасибi, товаришу капiтане! – легко вискакує з землянки; зачепивши лiктем вартового, бiгцем летить покрученою лiсовою стежкою до машини.
Коли влягається перша хвиля радостi, знову з тривогою починає думати про свого друга, пригадуючи всi риси дорогого обличчя, звички товариша, його строгий усмiх i щирий сердечний голос.
Машина вискакує на узлiсся; незабаром перед нею починають рватися мiни, пiдiймаючи попелястi султани землi.
– На лiсову дорогу завертай!
Авто коливається мiж сонними деревами, поки не осiдає у вузеньку, глибоко врiзану в землю дорогу Мерехтить на землi сонячне сяйво, пробиваючись примхливими узорами помiж розiмлiлим листям; на черешнях прозорожовтий глей затягує свiжi рани; духмяними розпареними струмками вiє невеличка, кругла, як озерце, прогалина, а дорогою, висунувши жало, звиваючись усiм чорним, неначе плетеним тiлом, повзе гостроголова гадюка. Зiщулилась, почувши гуркiт машини, скiльцювалась, але переднє колесо з розгону налетiло на неї, i розчавлений гад безсило закрутився, скочуючись у глибоко витиснену вибоїну.
Десь осторонь гуркоче вибух мiни; через голову, шелестячи, пролiтає свiй снаряд, а сонце розсiває жмурки i по стовбурах високих дерев, i по густих чагарниках, i по зелених галявинах, що червонiють то квiтами, то суницями, то дикою полуницею. На колесах шин кiлька розчавлених ягiд до болю нагадують згустки живої кровi. Знову бачить перед очима Тура, невеличкого й рухливого, мов ртуть.
Лiворуч почалося болото, а далi означились контури глибокого яру. Тут повинна бути третя батарея. Поперечна дорога розсїкає дефiле, i Созiнов, вискочивши з машини, прямує дорогою, що вузько лягла помiж болотом та яром.
Прихилившись до дерева, примруживши вузькi очi, з автоматом на грудях стоїть боєць.
– Кiрєєв! – –пiзнає командир бiйця, – Де лейтенант Тур? Вiтер вiйнув чубом бiйця, розсипав чорний волос по широкому чолi, але навiть не ворухнувся воїн, прикипiвши до де рева в останнiй вартi…
Лежали нерухомi бiйцi, лежали покалiченi шматки тiла, розверженi гармати; далi чорнiли спаленi i пiдбитi танки, понад болотом втиснулись вбитi нiмецькi автоматники, але нiде не було жодної живої людини.
– Туре, брате Type, – нахилився Созiнов над шинеллю лейтенанта i притулив її до грудей, як притулюють дорогу й близьку людину. В очах рiзко замерехтiло свiтло.
– Вибула третя батарея. Натиск стримала, – пiдiйшов до командира шофер Данильченко.
– Натиск стримала, – механiчно повторив. – Бо Тур нею командував. Радянський командир. – Клубком пiдiйшов до горла рiзкий бiль i довго не випускав з-пiд важкої лапи на-томленого боями i походами командира.
«Як зразу побiлiв чоловiк, – похитав головою шофер. – Наче за найближчою рiднею запечалився». – I задумавсь, пригадуючи свою рiдню, сiм'ю i дiтей в невеличкому українському селi, що вже теж, певне, пiдминалось копитами вiйни.