Вертаючись до машини, пiшов не дорогою, а житом, що посiяв якийсь колгоспник на невеликiй прогалинi та й не прийшов жати. З-пiд нiг фуркнула пташка, i тiльки по характерному спiву крил догадався, що то була перепiлка. Розгорнувши стебло, побачив бiля навислої грудки невелике з сiна кубелечко, а в ньому кiлька свiтлобрунатних, засiяних темними краплинами i ще теплих яєчок. Узяв одне в руку – воно озвалося смiливим тукотом. Невидиме пташеня клюнуло iще настирливо, рiзко, аж затрiщала шкаралупина.
«Бач, вiйна, а йому хоч би що. I коли їх виводить матiр? Пiзня пора… Ну, живи собi», – обережно поклав яєчко в гнiздо.
Кiлька перестиглих зернин упало бiля самої грудки, прикриваючись сiрим пересохлим пилом. А бризни дощ – i зiйдуть вони, пiдiймуться вгору, виглядаючи свого хлiбороба…
Не бiльше трьох кiлометрiв проїхала машина, як раптом сипнуло їй в радiатор деренчливим металом, неначе градом по вiкнi.
– Приїхали! Чорту в зуби! – вилаявся шофер i вискочив з машини, хапаючись за зброю.
Рiдким пiвколом, з автоматами, в тьмяноземлистих касках, до них бiгли фашисти. Кулi вiдщеплювали шматки живого дерева, глухiш, наче дятел, стукотiли по стовбурах.
Припавщи на колiно, короткою чергою з ППД вдарив Созiнов у найближчого автоматника; той незручно, животом, налiг на залiзне держално автомата, що в'ївся в землю, а далi скрутився, пiдбираючи ноги пiд себе. Чомусь блискавично пригадався розчавлений гад на дорозi, а око вже вибирало iншу цiль – i другий автоматник з розгону вдарився обличчям в почорнiлий, видно наскрiзь протрухлий пень, бо каска до половини врiзалася в дерево, i над нею вiйнув жовтий пил порохна.
Бiля самого Созiнова зашльопали кулi; пробуравлена смужка сухої землi одночасно зметнула вгору кiлька димкiв, запорошила йому очi. Вiдскочив назад i заховався за дуба – в цю ж мить з двох бокiв од стовбура вiдвалились грубi червонястi шматки пiдопрiлої кори, i одна куля прошила рукав лейтенанта.
Почуття несподiванки минуло. Розум працює напружено, все тiло натягнулось, як струна, а очi не тiльки зором, а й вiдчуттям бачать, де небезпека. Легким стрибком перескакує до другого дерева, падає на корiння й швидко, в два прийоми, веде автоматом по правому флангу, що обходить його. Ще один фашист падає, а другий, незграбно пританцьовуючи, перехиляючись всiм тiлом на правий бiк, кидається бiгти назад.
– Тримайся, Данильченко! – кидає шоферу.
– Тримаюсь, товаришу лейтенанте! Одного пустив уверх ногами.
А ворог насiдає уперто, i здається Созiнову, що навiть посвiтлiло в лiсi – сонячними плямами сяють пораненi стовбури, свiжо бiлiють на травах вiдщепленi шматки дерева. Вiн втискає в автомат третiй i останнiй чорний диск, i в цей час бачить, як на обличчi Данильченка блискавично перемiстилося кiлька темних плям i зразу ж з них бризнула кров.
– Добийте, товаришу лейтенанте… Добийте, щоб не знущались гади.
– Потерпи, Данильченко! Ще жити будеш! – намагається пiдбадьорити, хоч ясно розумiє, що вже не врятуватися їм обом.
«I я просив би, щоб добили. Та хiба ж пiднiметься рука на свою кров».
Нова черга прошиває шофера; вiн, вiдкинувшись вгору головою, довго витягається, аж поки не вперся в стовбур чорноклена; 'останнiм зусиллям пiдкладає руку пiд голову. Так i засинає навiки на стривоженiй пахучiй землi, вдивляючись незаплющеними очима у високу прогалину блакитного неба.
Скiльки впало вже вiд його куль – Созiнов не пам'ятає, де легко встановити потiм; в пам'ять гостро врiзалось, як падав кожний ворог: кожен iнакше йшов у безвiсть. По цьому безпомилково…
«Оце тобi за Тура!..»
Пролунав самотнiй пострiл – бiльше нема набоїв… Одну за одною кидає гранати i, нiби тiнь, вислизає у вечоровi тiнi, зливається з ними, знаходить в них притулок… Неначе з iншого свiту б'ють ще автомати, але так далеко, що зовсiм не можуть пошкодити йому…
Перехитується земля. Чого ж кров на руцi? Ага, то рана. Добре, що кiсть цiла. Нашвидку виймає з кишенi iндивiдуальний пакет i перев'язує руку. I далi прямує в лiс, над яким вже тремтять великi зорi.
«Де ж твоя зоря, брате Type?» – i знову бiль охоплює серце i роз'їдає очi, а ноги самi пiдкошуються, наче їх притягає сумовита, вся у росах земля.
IХ
Обважнiлi вiд утоми, останнi гурти Новобугiвського колгоспу прямували на схiд.
В хмарах пилу клубочилися чорнi хмари овець, пропливали, цокаючись рогами, розкiшнi корови, i нездоєне молоко пунктирами сочилося на курнi дороги.
Широкими смугами перегойдувалися помiж хлiбами череди, i в тяжкому ритмi перегойдувалася земля, глухо стогнучи серединою.