– Каїнова пара, – довго не мiг заспокоїтися Варивон. – Один у лiсах переховувався, а другий злодiєм був i злодiєм з тюрми повернувся. Нема менi Дмитра на них. – I думки, що перенесли його в своє село, до Василини, рiднi, поволi розмивали злiсть i втихомирили мiцним сном.
Атака почалася пополуднi, пiсля мiнометного обстрiлу. Трьома дорогами, що вiялом iшли з села, на мотоциклах сипнули фашисти до рiчки.
Варивон зручно вмостився за великою кам'яною брилою, слiдкуючи за середньою дорогою… Пiдiймаючи чорну куряву, летiли автоматники, з-за жита було видно тiльки їхнi рухливi приплюснутi каски. Першого зняв короткою чергою на дорозi бiля самого лугу. Мотоцикл перевернувся i застрибав по дорозi, пiдкидаючи i опускаючи велику мертву ногу автоматника. Праворуч задудонiв «максим» i прочистив дорогу. Та через кiлька хвилин спiшенi нiмцi вистрибнули з жита i вузеньким пружком лугу кинулись до рiки, поливаючи свинцем протилежний берег.
Кiлька куль клацнуло бiля Варивона, обсипавши його скалками каменю. Нижче припав до землi, а коли пiдвiв голову, з берега в рiчку, високо пiдiймаючи зброю, плигали вже автоматники.
Нервуючись, широко повiв автоматом – туди й назад – i два фашисти, немов переважуючи, почали падати: один – на луг, другий – в рiчку. Зразу ж пiсля цього цiлий потiк свинцю обрушився на його схованку. Обережно почав переповзати вузькою видолинкою на iнше мiсце. Знову вперто задудонiв «максим», i кулi зачмокали по мокрому грунтi. Коли Варивон виглянув з-за другого каменю, на тому березi, з високо пiднятими руками, бiгли лужком до жита Денисенко i Варчук. Навiть не повiрив зразу.
– Нiмцi обходять нас! – рiзнув чийсь голос. Шелестiли простреленi кущi. Бiля його нiг упав прутик лiщини. Пострiли вдарили позаду, i мимоволi для чогось повiв плечима. Потiм скочив iз землi, пiдвiвся на весь зрiст i вдарив по втiкачах.
– Сукини дiти! Зрадники! Запроданцi чортовi!
Зупинився, похитнувся Прокiп Денисенко i незграбно впав на землю, обличчям униз. Карпо легко скочив уперед i розтанув у високих житах. Варивон сiкнув навздогiн по невидимiй цiлi ще раз i оглянувся назад.
Вiдрiзаючи останнiй шлях вiдступу, в обхiд вiд поля до Сокiл-гори розiрваним ланцюгом бiгли нiмцi. На камiннiй грядi, обливаючись холодним потом, Варивон вистрiляв передостанню обойму i, щоб увести ворога в обман, спустився вниз, а потiм, круто повернувши, почав вибиратися на Сокiл-гору. Ще жеврiла надiя, що може врятує зелена гущавина. До того ж позавчора знайшов вiн випадково печеру, так прикриту каменем, що можна рiк крутитися бiля неї – i не знайти.
«Коли б до вечора дотягнути, а нiч-мати може порятує».
Та сонце спускалося дуже поволi. Коли вiн пiдповзав до знайомого мiсця i мiг вже спокiйнiше зiтхнути, помiж деревами зашваркотiла чужинська мова; не дослухаючись до неї, згинаючись у гри погибелi, обдираючи терном i шипшиною руки, Варивон побiг назад.
«Попався, наче миша в пастку».
Становище було тяжке, але голови не згубив. Вiн так уявляв усi мiсця на горi, де можна було б заховатися чоловiковi, наче вони були перед ним. В марних шуканнях почав добиратись до рiчки. У вузькому зароговi, припнутий ланцюгом до густолистого явора, стояв уверх дном дощаний човен; погойдуючи його, вода в'юнилася бiля корми невеличкою сосновою гiлкою. Спинаючись на носки, Варивон виглянув з-за кущiв. На тому березi лежало кiлька нiмцiв; поруч iз ними стояли мотоцикли. Напруженим слухом вiн уловив гомiн з гори i, не вагаючись, пiдбiг до дерева, охопив його руками i полiз угору. Незабаром листя заховало його. Впершися спиною –в стовбур, до болю в руках стискав автомат.
«Якщо помiтив хтось, тут вiд смертi не вiдкрутишся», – тоскно прислухався до кожного звуку. Ввижалось, що зараз затукають кулi по дереву.
Проте, замiсть свинцевого перестуку, почув джеркотання – видно, нiмцi спускались з гори. Кiлька камiнчикiв покотилося схилом i два чи три шубовснули в заводь. Гiтлерiвцi, гомонячи, наближались до нього.
«Помiтили, гади. Ну, живцем не вiзьмете…»
Пальцi, здається, не м'ясом, а кiстьми вплелись в автомат.
«Але чому вони йому нiчого не кричать?»
Знову схлипнуло кiлька камiнчикiв, затрiщав орiшник, i ланцюжок напiвзiгнутих нiмцiв пiдiйшов до явора; оглянулися навколо i важко почали розмiщуватися на березi, бiля човна. Наче пострiл, черкнув сiрник, повiяло поганеньким димком.
У Варивона до краю загострився слух, зiр, нюх, i ноги почали так дерев'янiти, начеб їх втиснули в мурашниковi купини.
Зайшло сонце, i на яворi заремствувало листя.