Втомленi чужинцi довго хлюпалися бiля рiчки, потiм пiднялися i, лiниво розмовляючи, пiшли понад берегом.
Варивон, слiдкуючи за ворогами, почав люто розминати набряклi ноги. Не злiз, а скотився з дерева i метнувся вперед. Ось перед ним уже заколивався фашистський клубок; один солдат оглянувся назад, i його очi округлилися з жаху. Крик злився iз довгою чергою. Раз i вдруге пересiк Варивон загарбникiв, люто вгатив у них усю обойму i поспiхом почав шукати набої. За рiкою обiзвалися пострiли.
«Тепер шукайте вiтра в полi», – пiдiйшов до води.
Далеко, охоплюючи половину неба, росла пожежа, i вiтер доносив притишену стрiлянину. У села за рiкою не вщухав жiночий крик. Вiн пiдводився високо-високо, на неймовiрно рiзких нотах обривався i знову розростався, страшний i болючий, як важка свiжа рана.
«Яка там, сердешна, побивається», – охопив голову руками. Тiльки тепер його нерви не витримали, Варивон почув неприємний i гарячий бiль в сухих очах.
«За що ти страждаєш, мiй краю? За що горять твої села, ридають жiнки, чому твою землю трупом застилає чужинець? Може й моя Василина, мої дiти завтра так заголосять, як за рiчкою ця невiдома жiнка… Буду живий – буду тебе бити, фашисте, без жалю i милосердя. Це тiльки початок мого рахунку».
Знаючи, що гiтлерiвцi вночi не нападуть, почав неквапно вибиратися на Сокiл-гору, шукаючи в заростях безпечнiшого i теплiшого мiсця. Ще кiлька днiв тому вiн помiтив: на Сокiл-горi є «печi», де нагрiте повiтря не розвiвається вiтрами. Скоро знайшов такий затишок в деренi i неспокiйно, тривожачись, болiючи у видiннях, проспав до пiзнього снiданку.
Вдень Варивон упевнився, що лiнiя фронту пiшла далi. Обережно ознайомився з мiсцевiстю, а пiзнього вечора вирушив на схiд, з твердою впевненiстю, що вiн таки добереться до своїх частин.
Напружено спустився з камiнної гряди, у пiднiжжя ще раз напився запашної води; бережучи в серцi тривожнi спогади про пережите, вийшов на дорогу, що вела, як вгадував вiн, до Великого шляху.
В напiвснi зiтхали i осипались обабiч дороги жита, сумно падьпадьомкала перепiлка, а позаду могутньо, велетенським чорним контуром окреслювалась Сокiл-гора.
XI
Уранцi приїхали попрощатися з Дмитром Мiрошниченко i Кушнiр.
– В розпорядження обкому партiї їдемо, – стримано пояснив Свирид Яковлевич, сiдаючи недалеко вiд лiжка.
– Вiдкликають чи самi надумались? – гостро поглянув у стомленi сiрi очi, що майже непорушне гнiздились в червоних обiдках.
– Ну, знаєш, тобi не варто було б питати про це, – махнув рукою Свирид Яковлевич. – У мене заячої кровi поки не було. Сказали з райкому, щоб худобу в тил гнав – старий, мовляв, став для важливiшого дiла. Мусив сам до Кошового їхати. Погиркались, посердились, а таки я настояв на своєму: поїду в обком. Там пiдучать трохи i в партизанську групу пошлють. Деякий досвiд у мене є. З громадянської вiйни. Згодиться тепер. Тiльки цим i переконав Кошового… Трохи не в пору старiсть пiдiйшла.
– Пiсля виступу товариша Сталiна велике дiло партизанам випадає. На Українi сам Хрущов керує партизанським рухом. Я особисто думаю на курси мiнерiв пробратися – добряче дiло, – примружившись, Степан Кушнiр показав рукою, як вiн хоче пробратися.
– Де будете партизанити? – захвилювався, пiдвiвся з лiжка.
– Де партiя скаже. Воно, звiсно, краще б у знайомих мiсцях, де всi ходи i виходи знаєш. Але партiї виднiше, де нас поставити. Вона серце наше i наш полководець… У райкому тепер, скажу тобi, як у штабi. Увесь народ на партiйнi дороги виходить.
– Коли будете десь недалеко, дайте менi знати… Ви ж знаєте мене, Степане Михайловичу.
– Це можна, це можна, – погодився Кушнiр. – Невчасно покалiчили тебе. Невчасно.
– У мене завжди чортзна-що трапляється. Як не одне, так друге; везе, наче втопленику…
– Ну, знаєш, це ти дарма про втопленикiв i всяку чортiвщину понiс. У кожного є своє i лихо, i турботи, i невдачi. Аякже ж – на те воно й життя. Це не те, що в казцi – все тобi робиться, як по-писаному. В життi такого не було, та й, кажу тобi по секрету, не скоро, не так скоро буде. Тим крепчий чоловiк, коли не гне його всяка болiсть, як ту билину, – i нахмурене обличчя Кушнiра зiбралося всiма зморшками, тiльки очi мiж ними свiтилися, наче вогники. – Ти думаєш, менi легко свiй колгосп, свою дружину, своїх дiтей на старостi лiт кидати? Легко? Це не на посиденьки iду. Одну нiч пiд дощем – не кажу вже про бої – на землi переночувати щось варт. А скiльки їх, таких ночей, буде, – хто скаже? Та шукаєш свого мiсця, мiнером хочеш стати. Воно б менi в мирний час потрiбне, як зайцевi дзвоник, а тепер в обкомi з начальством будеш гризтися, лаятися, щоб тiльки на курси мiнерiв послали. Пошлють – i щастя трохи бiля себе вiдчуєш. А потiм ще в чомусь другому будеш його знаходити. Не пошлють – самим безщасним чоловiком себе вiдчуєш. Ну, i почнеш нових планiв шукати, бо ж не пень-колода ти, а жива людина. Жива i, найголовнiше, радянська.