– Iще раз попрошу, як буде змога – не забудьте мене. Одна у нас доля i в мирний час, i в лиху годину… Ех, коли б не ця чортова цяцька!.. – сплюнув i вилаявся.
– Не треба, – поклав руку на плече Свирид Яковлевич.
– Чого там не треба. Роз'їдетесь всi, забудете, а менi залишайся помiж бабами та деякими вовками, що уже заранi норовлять, кому горло перегризти… Партизан би з мене повинен бути справжнiй. Лiси ж як знаю! – i замовк. Незручно стало, що сам себе почав хвалити…
– I тобi знайдеться мiсце в боротьбi. Степан Михайлович вiрно сказав: увесь народ на партiйнi дороги виходить. Крiпко запам'ятай цi слова, Дмитре. Тепер нема життя для себе – лише для Батькiвщини. – Почав прощатися Свирид Яковлевич. – Ну, сину, будь здоровий. Всю свою силу i гнiв на ворога обруш. Вiрю тобi, як батьковi твоєму.
Сива голова Свирида Яковлевича нахилилась до Дмитра. В того на очi навернулися сльози…
…От i вiддаляється бричка з Мiрошниченком i Кушнiрем. А ти стоїш, притулившись до плота, i очима проводжаєш її, неначе половину свого життя.
Да, хорошi, чеснi люди були. Нелукавi, нехитрi. Простi, роботящi i добрi. Чи зустрiнемось iще колись, чи тiльки в згадках будуть приходити до тебе, як отой сад, що квiтнув i одцвiтав…
Шкутильгаючи, скриплячи зубами, вiн виходить з двору, перепиняє пiдлiтка-їздового, що навстоячки жене конi на шлях.
– Завезти на пошту. Тiльки обережно їдь! – довго вмощується i нiяк не може вмоститися на возi.
– Поїду так, що й води не схлюпнув би, – з готовнiстю метушиться на возi проворний хлопчак, а потiм гукає:
– Тiтко Югино, винесiть дядьковi Дмитровi подушку…
Телефонiстка нiяк не може додзвонитися до секретаря райпарткому, i Дмитро, кривлячись, мовчки лягає на лавi. Коли ж йому передають трубку, од хвилювання не може промовити слова, тiльки важко i голосно дихає.
– Я слухаю, – чує до болю рiдний i чiткий голос Кошового.
– Доброго дня. Це я, Дмитро Горицвiт.
– Як почуваєш себе? Одужуєш?
– Потроху.
– Гаразд. Чимсь допомогти треба?
– Да. Недавно поїхали Мiрошниченко i Кушнiр. I почув я себе тепер вiдрiзаною скибою… Куди менi приткнутися?.. Коли б не нога…
– Я подумаю, Дмитре Тимофiйовичу. Пiзнiше подзвоню. Але Iван Васильович не подзвонив. Увечерi, коли вже на вулицях вляглася за худобою курява, пiд'їхав на машинi до самого двору.
– Здоров, здоров, Дмитре Тимофiйовичу, – згинаючись, увiйшов до хати. I Дмитро побачив, як змiнилось – почорнiло i схудло – довгасте обличчя Iвана Васильовича. Розкiшний кучерявий чуб тепер був скуйовджений, збитий, потоншала вся кремезна постать, на вилицях з-пiд туго натягнутої шкiри рiзко окреслились м'язи, тiльки очi так само свiтились ясно i з доброю насмiшкою. Повечеряти Iван Васильович вiдмовився навiдрiз – часу нема. Але говорив з Дмитром бiльше години.
– Боротьба нелегка буде. Чув промову товариша Сталiна?
– Чув. Тому i звернувся до вас, бо тепер i визначається чоловiк. В горi, в бiдi. Хоч i покалiчили менi, Iване Васильовичу, ногу, так серце ж не покалiчене. В темну нору я зашиватися не думаю.
– Знаю, Дмитре, тебе… На пiдпiльну роботу не вiзьмемо – гарячковитий, а в партизанський загiн приймем. Там ти себе, думаю, зразу проявиш.
– Спасибi, Iване Васильовичу.
– З Вiктором Снiженком, здається, ти добре знайомий?
– Знаю голову Супрунiвського колгоспу. Вiрний чоловiк. Старий член партiї.
– Справжнiй бiльшовик. Тримай iз ним зв'язок. Я попереджу його. Вiн уже почав нову працю, тяжку i вiдповiдальну… Роботи хватить i тобi.
– Гаразд, Iване Васильовичу, – повеселiшав Дмитро. – I найтяжча робота, коли вона межи люди йде, не згинає, а вгору пiдносить.
– Ну, одужуй скорiше. Всього доброго тобi. Давай попрощаємось, бо хто знає, чи скоро побачимося. – I Дмитро, хвилюючись, мiцно цiлує солоно-гiркуватi уста Iвана Васильовича. – А щодо вiдрiзаної скибки, то дуже невiрно думаєш. Пригадай, Дмитре, кобзаря Iвана Запорожченка. Вiн слiпий був, а бачив бiльше за iншого зрячого. Слiпий партизан! – Це достойний приклад для кожного бiйця. Справжня людина нiде i нiколи не стане вiдрiзаною скибкою, бо смiливий шлях i серце її… Може навiть прийдеться тобi i самому на свiй розсуд i риск дiяти. Так завжди повинен вiдчувати, що тебе вся радянська земля, нашi люди, наша велика партiя пiдтримують. Не почуєш цього – здичавiєш, пропадеш. Почуєш – найдеш у непрохiдних хащах вiрну дорогу, її серце пiдкаже. Видужуй скорiше, – ще раз повторив i вийшов з кiмнати.