Поспiшали на фронт машини, танки, їхало поповнення, а обабiч шосе їхали i йшли на схiд намученi люди з убогими пожитками, з заплаканими дiтьми. Гнали колгоспники великi табуни худоби; ревiли круторогi воли, жалiбно, по-дитячому плакали вiвцi i падали на шлях, страдно дивлячись старечими янтарними очима. Розчахались ноги i ратицi в корiв, i невпинний плач стомлених отар, як тривожний сон, висiв над селом.
Одного надвечiр'я на заморений обоз налетiло два лiтаки; з-пiд їхнiх крил злобно замигкотiли вогники; кулi, крешучи з асфальту iскри, потоками промчалися над беззахисними людьми i худобою.
Дорога, наче осiннiм листом, заряснiла кривавими плямами. Дмитро побачив, як мати, прикривши собою дитину, упала на землю i зразу ж бiля них почала розповзатися паруюча стрiчка.
– Мамо, мамо, – плакало дитинча i здоровою ручкою тягнулось до мертвої руки матерi.
Кiлька нових могил невiдомих бiженцiв виросло за селом, Кiлькох дiтей взяли собi колгоспницi на виховання. I знову в пеленi сiрого диму тягнулись табуни худоби i обози, попадаючи пiд негоду, обстрiли i бомбардування.
– Що ви за виродки, фашисти, – темнiв од злостi та безсилля Дмитро. – Хiба ж не видно, хто їде, хто йде по шляхах?
– Фашисти хочуть наш слов'янський корiнь висiкти. Тому всiх б'ють, – пояснив старий учитель Микита Дем'янович, увесь облитий сивиною.
А з усяких темних куткiв i щiлин починали виповзати мокрицi, безбатченки, у яких, крiм отруєного гнилого мозку i неситого шлунку, нiчого не було. Якiсь пiдозрiлi ворожки i ворожбити гадали та розпускали поголоски, одна одної потворнiшi. З'явився злодiй, що з тюрми не вилазив, Олександр Кухня, покрутився, покрутився i десь зник, пообiцявши, що скоро прибуде, i не сам; десь у лiсах переховувався Лiфер Созоненко, переказавши, що незабаром вiн вiдкриє свою комерцiю.
Розповiдали жiнки: тепер у Варчука перед всiма iконами горять свiчки.
– Чекали своїх визволителiв – дочекатись не могли, i нарештi iдуть вони, – радiв старий Созоненко, що звiдкись з'явився цими днями в селi. Його сiре потрiскане обличчя лущилося брудною iржею ластовиння, а в очах свiтилася люта рiшучiсть.
– Виповзають гади недобитi. Хоч би їх кудись погнали, – хмурячись, казав Дмитро до Микити Дем'яновича.
– Закону нема такого.
– Так потiм вони людям дихнути не дадуть.
– Може ще вiдженуть ворога.
– Коли б так, – зiтхав i жадiбно ловив усяке слово надiї.
Тa наступний день не приносив утiхи. I коли у Майданах окопалися нашi батареї, Горицвiт зiбрався в дорогу.
– Куди тобi такому їхати? – припала до нього Югина. I тодi зовсiм несподiвано втрутилася мати, що досi мовчки стояла бiля столу, не зводячи погляду з сина.
– Нехай, дочко, їде.
Здивовано поглянув Дмитро на матiр. А вона вийшла з сутiнкiв, невисока, сухорлява, з страдно опущеними вниз зморшками бiля уст, вогко свiтячи глибокими чорними очима. I така мука коливалася на її лицi, що мимоволi Дмитро нахилив голову.
– пдь, сину. Така тобi, видати, випала доля. А її не обскачеш конем. Бачиш, що робиться на свiтi: дiток убивають, старих убивають, а хто ж оступиться за них… Такий нам час тяжкий випав… – От-от мала заголосити, але перемогла себе i вже говорила повiльнiше, глухiше: – пдь, дитино моя, i повертайся скорiше. Зi своїми повертайся. А ми вже без тебе горювати будемо. Кожної години виглядатимемо з шляху. Кожної хвилини тебе споминатимемо.
– Куди ж вiн такий? Сам за собою не догляне… Може вiдженуть ворога…
– Хочеш, щоб Варчук за мною доглянув? – рiзко обiрвав дружину. – Ще нiмцi в село не вступлять, а вiн по мою душу прийде.
– Що ж вiн, звiр який?
– Гiрше звiра! – почав лютувати, але зразу ж втихомирився. – Не час чортзна про що говорити… Не побивайся, Югино ..
– Як не побиватися, коли так тяжко, так тяжко…
Дмитро пальцями торкнувся руки дружини i, хвилюючись, тихо сказав:
– Югино, а Сталiну зараз iще тяжче. Усi турботи налягли на нього. Усi! За цiлий свiт вiн думає, i про нас з тобою. От i повиннi ми помагати йому, чим зможемо. А сльози – не помiч. Чуєш?
– Чую, Дмитре. Хiба я не розумiю?.. Та вже наша така слабiсть жiноча.
– Поїду я, а ти справжнiх людей тримайся, як i завжди… В сутiнках довго сидiла вся сiм'я коло нього, а вiн, спершись лiктем на стiл, прислухався, яке слово хто скаже, i впiрнав у задуму. Тепер болюче серце так билося, що аж у ребра товкло. Мовчки, припавши до його руки, дивився на батька Андрiй, непорушний, задуманий. Ще вдень, приїхавши на добрих конях, якi залишили для Дмитра, вiн, блiднучи, попрохав:
– Тату, вiзьмiть мене з собою.
– А коло мами хто буде?
– Коло мами! Бабуня є… Я за вами, тату, доглядати буду.