– Гляди ж, Андрiю, ти тепер голова у домi. Не прогав життя свого, нашої родини.
– Добре, тату. – Тричi, як з дорослим, поцiлувався батько з сином i хльоснув конi батогом, щоб скорiше заглушити нестримний бiль.
Проїхавши з гони, обернувся. На дорозi непорушне стояла чорна невеличка постать. До неї наближався мерехтливий тривожний багрець переплавленого небосхилу. Цей багрець уже розповзався не по небу, а по тiлу Дмитра; висушуючи кров, наливав лютим болем та ненавистю обважнiле серце i кожну прожилку.
Це горiла його земля.
Великий життєвий шлях в тяжкiй крутизнi пiднiмався перед ним. Руками, очима, розумом охоплював цей шлях, бо на ньому вiн, Дмитро, буде порядкувати.
Нi одно полохливе, нi одно половинчасте, нi одно обережне зiтхання не ворухнулось в хмурих думках, якi тягнулися до наступних днiв боротьби. За свою Батькiвщину в нього вистачить сили увiйти в огонь, мовчазним каменем i гордим воїном згорiти в ньому. Ще його руки i пожнуть, i покосять в кривавi жнива.
До останнього подиху вiн буде нищити нечисть, що ступила на землю його батькiв i дiтей. Не схибне око, не затремтить рука, не здригнеться серце.
I дивно, що тепер, вiддаляючись од села, вiд людської течiї, вiн не чув себе самотнiм. Iз ним поруч стояли найкращi його вчителi i друзi, його невелика сiм'я i його велика рiдня. Бачив у боях i Маркова, i Кошового, i Мiрошниченка, i Кушнiра, i Очерета; не вiддалявся, а наближався до них, – сподiваннями i вiдчуттями нової роботи, що завтра її робитиме. Без клятви клявся усiм найдорожчим, що мав i матиме в життi: вiн не змiлiє в ту годину, коли мiлiють рiки, вiн не стане скорботним мостом над висохлим мертвим руслом.
I для чого б йому, Дмитровi, було життя, для чого б йому була немеркнуча краса рiдної землi i неба, коли б вiн хоч на хвилину забувся, що його дороги, живi i болючi, лежать тут, на тривожнiм привiллi, що вiн є часткою своєї Вiтчизни!
Насторожено тривожно гудуть лiси. Чорнолiсся зведеною банею прикриває темноблакитну рiку, тремтить поодинокими зорями, немов сльозами.
Раптом конi сполохались чогось, шарпнулися вбiк i, задираючи високо голови, полетiли лiсом. Сторожким поглядом побачив якусь постать пiд деревом. Щось було знайоме й неприємне в тiй прищуленiй тiнi.
«Неначе Созоненко», – стукнула здогадка.
I в ту ж хвилину злiсно ахнув, прикусивши нижню губу. Заднє колесо з розгону наскочило на пень, звело наниз воза i так брязнулось в землю, що все тiло занило в Дмитра, наче хто всерединi провiв терпугом. Крiпко, до болю в м'язах, натягнув вiжки i знову виїхав на дорогу, сторожко вдивляючись у темряву. Нестерпно крутила нога. Чув, як рана засочилася теплим струмком. Коли торкнувся рукою до болючого мiсця, сукровиця обпекла його пальцi.
– Приїхав дiдьковi в зуби, – вилаявся про себе. Помiркувавши, вирiшив заїхати на пасiку до Марка Григоровича, перебути трохи в лiсi, поки сукровиця не перестане прихиляти його до землi. Доїхав до огорожi i незчувся, як пiдiйшов старий пасiчник.
– Це ти, Дмитре?
– Я, дiду. Не спиться?
– Ет, хiба тепер заснеш? Безталання наше та й годi. Сидиш, як пень старий. Думаєш та думаєш, аж мозок тобi за череп задiває. Вiриш, Дмитре, праве моє слово, що так i чую, як обертається, ворушиться вiн у головi.
– Соломiя ж де?
– Соломiя? – схрестив руки на палицi. – Пiшла свiй iнститут доганяти. Хто його зна, чи дожене? Ох, врем'ячко. Чи думали до такого дожити? Тiльки на людське життя розпогодилось, аж на тобi гусiнь фашистську.
Спираючись на костур, Дмитро ледве дiйшов до хати. Вона вiяла медом, воском i тими чистими чарами юностi, що бувають лише у пiвденних лiсах, якi стрiчають сонце з степу, а спати вкладають його в чебрецевi прогалини.
– Поживеш зi мною, може не так тяжко буде старому. А як що до чого – я тебе в таку схованку впакую, що нiхто не знайде.
– Не про схованку думаю, Марку Григоровичу.
– Знаю, вiрю, Дмитре… Це поки кров угамується. Де ж моя маленька теперички в свiтi?
– Тiльки, Марку Григоровичу, щоб нiкому-нiкому нi слова. Воза ж i конi треба в яру залишити.
– Нiби я не знаю, що робити. Не вчора на свiт народився. Я тебе своїми лiками полiкую. Куди там твої фершала виспiли.
XV
Село з тривогою, ховаючись у ямах, огородах, в лiсах i болотах, прислухалося до тяжкого подиху вiйни, що вже налягав чорною хмарою на хлiборобськi оселi i життя. Неначе чума пройшла широкими вулицями – нiде нi живої людини, нi худоби. У вогкiй землi знаходили притулок люди, сповненi лихим передчуттям, невгамовним болем.
А чутки проте i в землi знаходили колгоспникiв, передавалися пiд гарматний грiм i квакання мiнометiв. Було вiдомо, що фашисти вже були в Кривому хуторi i на Гавришiвцi. На Гавришiвцi вони розташувались обiдати, дiтям дали по цукерцi, а пiсля обiду повиганяли всю худобу i погнали шляхом. Людей не зачепили, тiльки побили кiлькох жiнок – тi просили, щоб худобу повернули.