Останнi танки ще розвернулись на тридцять градусiв i, петляючи, метнулися назад. Поперед них, на синьому тлi смеркання, почали виростати чорнi алеї здибленої землi.
Пiсля цього бою змiцнiла сила бiйцiв, змiцнiла i лiнiя оборони. Тепер щоранку над нею почав уїдливо, з старечим придиханням, бурчати «фокке-вульф». Покружлявши, вiн лiниво тягнув свою драбину на захiд, звiдки незабаром напливали одутлi бомбардувальники.
Сьогоднi ж над покалiченим полем не з'явився нi «фокке-вульф», нi бомбардувальники. Вночi на переполовиненi сили шахтарiв кинулася свiжа танкова частина, прикриваючи навалу вiдбiрних померанських стрiльцiв, що з боями пройшли Польщу, Бельгiю i Францiю. Танки прорвалися i чорними вогнедишними вежами посунули до невеличкого бiленького мiста – тактичної глибини оборони.
Партизанський загiн iменi Сталiна залишився в тилу у ворога.
Пiсля останнього донесення втомлених i нахмурених розвiдникiв Генадiй Новиков тихо виходить на узлiсся. В iмлистому вогкому свiтаннi лежить прим'ята, розвержена i мовчазна земля. Над лiнiєю окопiв – туманний вiдпар i незвичний спокiй. Але цей спокiй тяжчий, нiж гуркiт бою з химерним перехрестям трасуючих куль, з пурпуровими сполохами мiн, з фурчанням перегрiтих осколкiв i клубами перемеленої коренистої землi.
Смутний напружений погляд шукає будь-якої ознаки життя, а серце так щемить, як може щемiти тiльки раз на вiку.
«Нема наших», – виривається зiтхання, а зiр ще марно вiдшукує в полi найдорожчi сподiвання.
– Пiшли, Генадiю Павловичу! – Невелика мiцна рука Недремного лягає на плече Новикова.
– Пiшли, – труснув головою, наче струшуючи тяжкий сон, i командир загону бачить, що золотистi обiдки очей комiсара стали червоними.
– Гостей непроханих треба сподiватися. Наближається наш перший бiй. – Недремний говорить неквапно. Провiвши свою юнiсть в боротьбi, вiн добре знає вагу слова «бiй»: воно вiдриває смiливу людину вiд найтяжчих переживань, повертає її до строгого кола конкретних обов'язкiв.
– Мiнувати дорогу ще рано? – Новиков насуплює чоло, щоб краще зосередитися.
– Ранувато. Ще можуть десь нашi прорватися.
– Коли б то.
Над головою, захекавшись, летять сiрi обважнiлi «хейнкелi», потiм, обганяючи бомбардувальникiв, прозудiли два «мессери», i їхнi поламанi тiнi замерехтiли по стовбурах дерев.
– Пора на полiтiнформацiю, – хмурим поглядом проводить Новиков знахабнiлi самольоти.
– Яка тема сьогоднi?
– Народна вiдповiдь на промову товариша Сталiна.
– Тема всiєї нашої боротьби, – задумливо говорить Недремний, i на його свiжовиголенiй щоцi ледь помiтно ворушиться задавнений шрам.
– Всiєї.
– Хороше б було пiсля такої полiтiнформацiї негайно дати наочний урок ворогам. Сьогоднi ж.
– Поєднати теорiю з практикою, – спалахнули очi комiсара. – Треба щось придумати партизанське. – Враз вираз його обличчя стає спокiйнiшим: попереду стоять партизани.
Опiвднi розвiдка загону зустрiлася з головними дозорами нашої вiйськової частини, яка вирвалася з оточення. Скоро на лiсовiй дорозi з'явилась i сама частина. Попереду йшли пiхотинцi, сапери i кiлька пiлотiв, далi на пiдводах їхали пораненi, а прикривали колону артилеристи, виставивши позаду рябу трофейну гармату.
Партизанський штаб нашвидку познайомився з армiйськими командирами.
Молодцюватий капiтан з акуратно нашитими гарматами на петлицях, не кваплячись, пiдiйшов до партизанiв.
– Загiн iменi Сталiна?
– Загiн iменi Сталiна.
– Самоперевiримося? – вийняв з гiмнастьорки посвiдчення. Уважно переглянув документи Снiженка. – Вахту приймаєте?
– Приймаємо.
– В добрий час. Дивуєтесь? – показав на колону. – Тепер ми стали «загальновiйськовою» частиною – приєдналися до нас iз рiзних родiв вiйськ. Хлопцi бойовi! Одне озброєння про щось говорить, – з неприхованим задоволенням глянув на своїх бiйцiв.
Справдi, бiльшiсть воїнiв були озброєнi автоматами, радянськими i нiмецькими, та ручними кулеметами.
Новиков виразно подивився на партизанiв.
– В бою добули?
– В бою.
– Мiни у вас є? – з надiєю поглянув Снiженко на капiтана.
– Веземо. Небагато.
– Нам би хоч трохи.
– Протитанкових, протипiхотних?
– I тих i iнших.
– Вахту приймаєте по всiх правилах, – засмiявся капiтан.
Снiженко полегшено перевiв подих: значить, щось таки перепаде.
– Старшина Кузнецов! – гукнув капiтан.
– Старшина Кузнецов! – пiшло по колонi. Незабаром до обочини пiдбiг бiлявий вилицюватий боєць. Нижнiй пружок його пiлотки темнiв од поту.
– Товаришу капiтане, старшина Кузнецов за вашим наказом з'явився! – умiло козиряє i хвацько пристукує закаблуками.