– I не буду…
– Таки вислизнула жменька.
– Краще рисакiв поперли…
– Генадiю Павловичу, з перемогою! – пiдбiгає Снiженко.
– А ти мiни шкодував!
– Моя залишилася, – i усмiшка самозадоволення грає на тонких устах начальника штабу.
– Нiколи, братцi, не думав, що мiни можуть грати! – захоплено пояснює комусь Перепелюк. – То так противно грюкали…
– А це кларнетами обiзвалися? – дивується голос другого пiдривника. – Iще й краще.
– Правду старшина говорив.
Новикову хочеться пiдбiгти, обняти всiх пiдривникiв… I найтяжчу годину життя освiтлюють, огрiвають немеркнучi просвiтки.
XVII
Через кiлька днiв пiсля вступу нiмцiв у село з полiцаями прибув Карпо Варчук.
– Навоювався? – розгладжуючи для поцiлунку чорнi, уже посоленi сивиною вуса, задоволеним усмiхом стрiв його Сафрон.
– За совєти навоювався. А тепер за свою сорочку треба подумати.
– Ти б краще за шкуру свою думав. Погане, виходить, дiло, – похмурнiв старий.
– Чому? – здивовано поглянув на батька.
– Чому, чому! Залiзяку на пузяку, – ткнув пальцем на автомат, – надокучить прикладати. Ще добре, коли б так обiйшлося, а то покладеш голову десь, що й ворон костi не знайде.
– Чого це ви, батьку, по живому за упокой правите?
– Знаю чого. Бач, Лiфер Созоненко дурний, дурний, а хитрий – розумнiший за тебе викрутився: вернувся додому i вже рознюхує, чи не можна якоїсь комерцiї вiдкрити.
– Так то природний спекулянт, а ми за самостiйну соборну Україну i iндивiдуальну землю стоїмо.
– Ат, покинь менi про Химинi кури торочити. I в своїх мiсцях при батьковi тобi хватило б самогону, землi та баб. Знаю твою вдачу.
– Ну, ну, так уже й знаєте, – примирливо посмiхнувся Карпо: «Старого дiдька не проведеш нiякими iдеями, зразу в корiнь дивиться».
– Що, воювати будеш?
– Нi, думаю в полiцiю пiти.
– Це другий вопрос, – повеселiшав Сафрон. З городу прибiгла мати, потiм прийшли родичi i кiлька в опереткових жупанах, з нагаями нацiоналiстiв. Почалася метушня, перебивчаста розмова, перепити – увесь той безлад, що буває при несподiваних зустрiчах i п'янках.
Батько i старий Созоненко сiли поруч на однiй колодi, простоволосi i сутулi.
«Неначе коршаки», – не втримавсь вiд насмiшкуватого порiвняння Карпо, повертаючись iз саду з начальником районної допомiжної української полiцiї Омеляном Крупяком. : За цi днi надокучив йому балакучий начальник, як парена редька. Своїми широкими планами вiн просто замучив Карпа. . Молодий Варчук на своє служiння в полiцiї дивився просто, ясно: тепер настав його час пожити. Над Бугом вiн з м'ясом одiрве з колгоспних масивiв найкращi лани, захопить луги i млини. I, будьте певнi, не один активiст згорбиться вiд роботи на його землi i млинах…
Ох, тi млини двоповерховi, тi питлi на димчастих, iз сльозою, гранiтних пiдмурках, тi колеса у зеленаво-синьому зiтханнi спiненої води! Вони i заколисували i в снах шумiли Карповi. I прокидаючись, ще довго наяву бачив чудеснi видiння; м'яким гулом одзиваються важкi крупчастi жорна, струмками, потоками пливе ядерна пшениця, а помiж тими потоками зерна, як живi, проскакують, двоячись в очах, веселi червiнцi. Вiн, Карпо, не дурний у великi чини лiзти – досить iз нього i начальника кущової полiцiї.
Непевне багатство, що тече невидимими каналами чи лежить за його зором, не приваблювало молодого Варчука. Вiн хотiв такого, щоб його можна було побачити оком, потримати в руках, стати на нього обома ногами. А таким багатством для Карпа були земля, млини, а не гонитва за чинами. То Крупяк – iнша рiч. Той тiльки про своє пiдвищення думав i весь час нарiкав на якогось дурнуватого полковника, що, на жаль, був радником у нацiоналiстичного «провода». Крупяк в товариствi групи нацiоналiстiв якось їдко висмiяв полковника, а хтось з послужливих донiс про це. I «блискуча» кар'єра Крупяка затьмарилась новою хмарою: замiсть начальника окружної допомiжної полiцiї його посадили тiльки на район.
Раз навiть вирвалося в нього:
– Дурний, що не з того кiнця вчепився за свою долю. Треба iншого було «батька» пiдшукати… Проторгувався. – Але вчасно спохватився: – Ти, Карпе, забудь цi слова. А то ще якась свиня прийме це всерйоз. I так у нас чого-чого, а гризнi вистачає. Мало того, що «батьки» не миряться, так ще пiшла колотнеча мiж нами i тими, що на заходi вiдсиджувалися. Цi захiдники, повiр i помовч, справжнi єзуїти, вони тiльки язиками таляпали, а тепер починають вiдтирати нас вiд влади.
Карпо ще одне помiтив i в Крупяка, i в усiх нацiоналiстiв: були вони всi на один кшталт начиненi однаковою начинкою.
«Не люди, а прямо тобi ковбаси одного заводу», – слухаючи рiзних ватажкiв «з проводу» та «батькiв», насмiхався в душi.